Фантастика Всесвіту. Випуск 2

По дорозі з Відня у Франкфурт мене не полишало відчуття щасливого порятунку, проте вже між Франкфуртом і Буенос-Айресом змайнула думка: а чи все можливе я зробив, щоб визволити Абреу? Сумніви невдовзі обернулися на докори сумління, хай безпідставні, але пекучі. Я захвилювався, роздумуючи, як мене зустрінуть у Буенос-Айресі. Уявив галас, що його зчинять журналісти, звинувачення мене у зрадництві й боягузтві.

Не пам’ятаю, який мандрівник сказав, що повернення на батьківщину, наче пробудження від сну. В аеропорту Есейса мене справді чекали журналісти, але без підозріливості чи ворожості, а як друга нашого видатного вченого, останнього, хто його бачив до ув’язнення в далекому місті Сходу. Мене засипали запитаннями, прагнучи якомога більше дізнатися і про мене, і про славетного Абреу, що зараз перебував за тридев’ять земель. Вони сприймали на віру все, що я казав, і вимагали ще і ще. Я мусив узяти себе в руки. Спотворити чи прикрасити дійсність було легко, але й небезпечно; та й з’явилася можливість кількома влучними словами втопити назавжди консула Лаборде. І хоч якою великою була спокуса, інтуїтивно я відчув, що в розмові з аргентинцями, яких об’єднали спільні переживання, не варто торкатися прикрих і суперечливих нюансів.

Пригадуючи свій душевний стан упродовж тих перших днів у Буенос-Айресі, я б назвав це порою випробувань. Бо як інакше визначиш щоденні інтерв’ю з кореспондентами — вранці, вдень і ввечері, — коли весь час очікуєш підступних запитань? На щастя, минав час, і, хоч національна стурбованість за долю Абреу не ослабла, інтерв’ю поступово припинились. Я повернувся до звичного життя, радіючи, що не припустився жодної помилки. Я ще пишався, що народився під щасливою зіркою, коли зустрів доктора Гавіатті з Аргентинської медичної академії.

— З міністерства закордонних справ передали, — повідомив він, — що доцільно було б провести збори академії на підтримку твого друга Абреу. Після тривалого обговорення зголосився на промову доктор Осан. А ми вирішили, що непогано б і тобі сказати кілька слів про друга в колі його колег.

Хоч ця пропозиція і втішила мене, я, проте, зауважив:

— Старий, куди мені свинячим писком та в пшеничне тісто. Я ж бо не член академії, навіть не лікар.

— Хай тебе це не хвилює, — заспокоїв Гавіатті. Оглянув мене, поплескав по плечу і мовив, схоже, без жартів, приголомшливі слова: — З твоєю розкішною лисиною ти чудово впишешся в загальну картину.

Наче здалеку я чув його голос, що провадив далі:

— Наступного четверга, о дев’ятнадцятій годині… Запросили вже дружину Абреу… Якщо хочеш привести якогось знайомого, зазнач, ніби це твій секретар, щоб йому виділили запрошення.

Я проводжав його очима, а подумки рахував дні, що лишилися до четверга. Тільки п’ять. Прірва часу для тих добродіїв, що за ніч здатні підготувати доповідь на ранок. Але обмаль для мене. «Щоб не осоромитись, — вирішив я, — найкраще (ото наївна людина!) піти додому й узятися за роботу». Абреу я знав змалку, або майже змалку, але ніколи не задумувався, скільки я зможу про нього розповідати: кілька годин чи кілька хвилин.