Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
– Не мели дурниць! – сказав Микита. – А не спитавши броду, не ліз у воду! І що тобі за охота по чужих дворах тинятися?
– Та хіба ж я один? Там оно ціле село збіглося!
Микита як подивився, розлютився не на жарти й кинувся випроваджувати непроханих гостей. Скоро в сінях не було вже ані душі. В світлицю зайшли Тетяна і Люба. Господар, заспокоївшись, зачинив двері, узяв Тетяну за руку і, підвівши до гостя, сказав:
– Ось тобі, Тетяно, наречений. І розумний, і багатий.
– Який наречений? – скрикнула Тетяна, сплеснувши руками. – Оцей журавель? Господь з вами, тату! Що це вам на гадку спало глумитися?
Нареченого наче блискавкою викинуло з хати. Микита метнувся за ним, а мати в сльозах бідкалася коло Тетяни – бідолаху лихоманило.
Поволі пригасав каганець, вечеря стояла на столі неторкнута, сім’я чекала господаря, а його нема й нема. Давно вже вляглися в селі, часом тільки забрешуть собаки на вітер, півень прокричить своє кукуріку, на дворі прореве корова, або свиня зарохкає біля калюжі, а на вербі заспівають, зашелестять листочки, здригнуться гілки й затихнуть. Небо чисте, світле і синє, поцятковане зірочками. Рідко-рідко промигне хмарка якась – то заступить зірочки, то відкриє їх… А Микити усе нема й нема!
Де ж бо це й справді пропав наш Микита?… А він, бачте, вибіг з хати за журавлем. Ото, як дійшли до лісу, Кирик і сказав:
– Зачекайте-но мене, батьку, я за скарбом піду і сюди винесу!
Та й подався в саму гущу лісову, а Микита зостався окрай вівсяного поля та й чекає, чекає… Ось уже сплив місяць-повень на небо, дмухнув нічний вітерець, прокинулися дерева в лісі та повели межи собою звичайну розмову про те, про се – а Бог його й знає, про що!.. А Микита сидить на пагорбі та чекає, коли ж це вийде з лісу Кирик зі своїм золотом. Та ба, не йде чогось!.. Микита й зведеться з горба, і вперед-назад прошвендяється, знову вмоститься і задумається про свою родину, про зятя-журавля, про Тетяну… Чекає Микита і вже сердитись починає:
– Що ж він таке, у дурні мене пошив, чи що?… Та я йому, довготелесому, всі ребра переламаю!
– Ой, ой, ой! – запищав хтось Микиті понад самісіньким вухом. Микита озирнувся – нікого нема.
– Цить, шибенику! – крикнув він. – Ич, підслухав тай на язика й ухопиш! Дивись, а то обітну!.. Я, братику, не тютя якась, а старий виборний. Не вийдеш мені добром, сам знайду, за комір візьму, руки-ноги зв’яжу та становому й представлю!.. Чуєш ти?!
– Шуєш ти?! – озвалося в лісі з присвистом. Микита спалахнув: «Ех, раз мати родила!» – та й, згадавши, як колись гайсав по лісах за втікачами-рекрутами, ще коли виборним був, кинувся в саму гущавину. Іде, іде, аж глип убік: сидить під дубом журавель – вилитий Кирик Єлисейович.
– Ага, приятелю! – закричав Микита. – Дурити нас надумав?
Журавель хоч би слово промовив, хоч би ворухнувся. Зате з-за кущів вигулькнув другий журавель, а далі третій, четвертий – і ще, ще… Глянув Микита – весь ліс в журавлях. І на деревах журавлі, і в кущах журавлі, і в траві журавлі, і по ріці, що по той бік лісу, пливуть журавлі, і вівсами ходять журавлі!
– І що це за капость така? – затрусив головою Микита. – Ото їх нанесло сюди, мов саранчі якої, прости Господи!
Журавлі знялись і потонули в тумані, жалібне «Іві, іві!» пролунало у вухах Микити. Він перехрестився. Світало.
Повернувшись додому, Микита розповів усе жінці, а вона слухала та час од часу спльовувала. Думали вони удвох, думали, що за пригода з ними сталася, і ніяк не могли второпати.
– Ну не скажеш-таки, що не було у нас в хаті цього чуда! – говорила Степанида. – Було, сиділо осьо тут, балакало… Видать, якийсь німака заморський чаклуном прикинувся та й обморочив…
Тут саме вбігла Тетяна до хати уся в сльозах:
– Тату, таточку! І за що мені гріх такий? Носа не можна виткнути на вулицю! Всі так і обзивають: журавлиха! журавлиха!
– Ах вони ж пси прокляті! Чуже горе їм на сміх! Ну нехай начуваються, прикорочу я їм язики, як знову виборним стану.
Та коли й сам Микита на вулицю вийшов, то побігла за ним дітвора й кричала: «Журавель іде! Журавель іде!»
– Цитьте, пуцьверінки! – махнув палицею Микита.
А як увечері вибрався до міста, баби перешіптувалися: «Куди це наш журавель подався?», а вранці й дядьки гомоніли: «А що, чи вернувся вже журавель?» Так от і прозвали відтоді Микиту журавлем.
Тепер ви вже знаєте, звідки у нас беруться всі хитромудрі прізвища. Деколи далебі з нічого. Але, як по правді, то й у панів яких тільки прізвищ не бува! Деколи, цур їм, і не вимовиш, а як і вимовиш, то так і впадеш од сміху!