Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
– Та що це з вами, Микито Івановичу? Це ж така в мене натура!
Тут якраз попід хмарами журавлиний ключ проплив із криком: «Іві, іві!»
– Оце ви надивилися на тих журавлів та все вам іздається тепер в журавлиному вигляді. А мене і паламар ваш Пантелеймон знає, спитай тільки про Кирика – пастуха з Рогатини.
– Тьху тобі в кишеню! Замакітрилося мені, чи що таке? Мабуть, і справді задивився я на тих журавлів.
– Та, видно, таки так, а то чого б то, здається, свого брата птахою називати?
– Ну, годі, Кирику. Сядьмо отут і побалакаємо. То чого ж тобі хочеться?
– Женитися хочеться так, що смерть. А в нашому селі, хоч і доволі дівчат, а ні одна не йде за мене: що їй за дивина пастух?!
– А що, Кирику, адже тут правди – без вершка сажень! Сам розміркуй: пастух – не господар, всім хазяям наймит. В пастуха ані тріски нема своєї – все громадське. Яку ж дівку понесло б лихо за пастуха? Якій дівчині не хочеться жити своєю господою?
– Не в тім річ, Микито Івановичу, що хати нема чи притулку якого. У нас вистачило б на все. Та навіщо воно, коли без господині в хаті і стіни валяться, і дах гниє?
– Виходить, що у вас і грошви є трохи про чорний день?
Микита, хоч і не в місті жив, а враз заговорив ввічливіше, як зачув, що Кирик не бідняк.
– Як не бути?! І то не тільки про чорний день, а вистачить і на всі красні дні в році.
– Чим же тут зарадити, Кири… е-е… Як вас по батькові?
– Єлисейович…
– Ага… Так от, бігме, не знаю, чим і зарадити. Бо то, бачите, Кирику Єлисейовичу, пастухи тільки у містах в плисових жупанах хизуються, а худобу їм хлопчаки пасуть. А у нас, у селі…
– Скажу вам по правді, що якби я не був пастухом на селі, то не здобув би того багатства, яке тепер маю… А було се так. Проґавив я якось вівцю. Я туди, я сюди – нема вівці, наче в землю запала. Коли дивлюся, а на однім горбку щось стоїть таке, наче вівця. Я до неї, а вона драпака, та якось так зовсім не по-овечому. Хотів я вже назад іти, але чую – щось під ногами задзвеніло. Розпорпав я землю, а там скарбонка з золотом. Я й отерп, очам не вірю, руками мацаю – золото, чисте золото, самі дукати!.. Тому то я й шукаю нареченої в чужому селі, а не в нашому. В нашому я хто? Кирик, пастух. А в чужому – Кирик Єлисейович.
– Умгу… Ну що ж… Видно й справді треба тобі допомогти.
– Авжеж, допоможіть, коли теє… Та щоб молоденька була, чепурненька…
– Гм… молоденька… Може, Хіврю?… Хоча ні, ця вже, здається, трохи увереджена… А то, може, Докію?… Ба й вона не підійде, занадто козириста… Ото хіба Меланку?… Ні, Меланка якась сухоребра і в літах…
– Зачекайте, Микито Івановичу, чого так далеко шукати, коли є під носом. У вас же самих дві дочки. І молоденькі, кажуть, і вродливі, і поведенції пристойної…
– У нас?… Гм… А таки є… Є дві дочки. Товар показний, під ляду не ховаємо, а доброму купцеві тільки тішитися будем… То, кажете, скільки там тих дукатів було?
– Зо п’ять сотень налічив.
– Ого! І де ж воно тепер те багатство?
– А я його закопа у іншому місці. Там таке безлюддя, що й дикого звіра не стрінеш, не те що…
– Ага. Ну, то чого козу за хвоста? Приходьте на оглядини – виберете, яку схочете.
– Тоді згода, Микито Івановичу!
– Згода то й згода!
Микита Іванович простягнув руку, а до нього потяглась журавлина лапка. Перед ним стояв таки журавель на одній нозі. Микита навіть ущипнув себе: «Що за чортовиння?!» У цей час над ними знову проплив журавлиний ключ, жалібно наспівуючи: «Іві, іві!» Микита відчув мурашки на спині. Щось тут не те, подумав, приглядаючись до майбутнього зятя. Як же се – і журавель ти, і людина начебто, і пастух, і скарбонка у тебе з золотом, та й одружуватися хочеш там, де тебе ніхто не знає… От коли б ти ще гроші приніс і сказав: дивіться, який я багатир! Ану котра вийде за мене?… А то, бачите, скарб невідомо й де. Знаємо ці штуки!
– Сумніватися зволите, Микито Івановичу? – мовби прочитав його думки журавель. – Що ж, як собі бажаєте. Ми знайдемо дівчину і деінде. Хотілося у вас посватати, бо начувся багато доброго… Та й взяв оце трохи зі скарбонки на всяк випадок, щоб… Але, як вам щось не до шмиги, то вмовляти не буду… Прощавайте…
– Е… теє то, як його… Зачекайте… Я не те, щоб сумнівався, тільки так собі розмірковував, що і як… Бо то ж таки не жарти! Ось я дивлюся на вас – звичайний собі чоловік: і жупан, і пояс розшитий з аглицької каламайки, і чоботи добрі, шкапові, з підковами, і шапка оно… Хоча, правда, голова в тебе, як огірок, і носяра довгуватий… А ще ж недавно – журавель журавлем…
– Хе-хе-хе! Микито Івановичу, та як же се, що ви людини від птаха ніяк одрізнить не можете?… Мабуть, тому, що без бриля на сонці сиділи. А день такий, що на сонці хоч пироги печи. От вам голову й припарило.