Елізіум
- Автор: Чибісова Наталя
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Зелений пес
- ISBN: 978-966-2938-34-0
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Елізіум». Краткое содержание книги:
Залишається лишень грати за правилами, навіть якщо їх встановлюєш не ти. Навіть коли це твоя остання гра. Залишається тільки пройти крізь лабіринт, аби віднайти Елізіум і звільнити душі всіх убитих до тебе.
…Вона має на все два тижні. Лише два тижні, щоб навчитися жити, вмирати, кохати. Щоб розібратися у всьому. Чи ж устигне?..
Для молодої київської журналістки (а за сумісництвом талановитої поетеси) Наталі Чибісової роман «Елізіум» є дебютним. Та попри це вже встиг 2007 року вразити серця журі україно-німецької премії імені Олеся Гончара своєю щирістю, образністю та гуманізмом.
Тож хочеться вірити, що письменницький доробок цієї авторки буде таким само успішним, як і поетичний! А вам, любі читачі, залишається побажати приємних відкриттів і якнайліпших вражень!!!
Ерік всміхався і жував яблуко й кинув їй друге.
— Ходімо, — сказав.
Вони довго блукали чагарниками й нарешті вийшли на дорогу. Ліза побачила на узбіччі машину. Ерік дістав ключі, і вони вмостилися на переднє сидіння. Спалахнуло світло. Ерік переводив дух. Він мовчав, і Ліза почувалася незручно, так, ніби опинилася в авто з незнайомцем. Нарешті, пригадавши щось, полізла до кишені й намацала там медальйон. Дістала клаптик паперу, розгорнула його й стала подумки читати: «Моя маленька, любове моя, тепер ти можеш іти, рідна моя, тепер ти можеш піти, можеш піти з цього старого, нещасного тіла, більше його не потребуєш, хай спаде з тебе, залиш його, хай лежить тут, наче зношена сукня. Уперед, рідна моя. Прямуй до світла, до світу, до живого світу ясного світла».[15] Вона почувалася так, ніби лезо, стільки часу занесене над її головою, нарешті опустилося. На очах закипіли сльози, але вже не мала сил плакати. Хотілося виматюкатися, якомога брутальніше. Ерік глянув на неї й зрозумів усе.
— Не встигла прочитати? — запитав.
— Не хотіла. Ненавиділа тоді тебе. Якою це тварюкою треба бути…
— Бо не прийшов?
— Ні, не хотіла твого приходу. Воліла спокою перед смертю. Мені сказали, що я для тебе ніщо. Просто робота. Ти зі всіма так.
— Я й справді зі всіма так.
Вона скинула на нього поглядом:
— І всіх рятуєш наприкінці?
Він заперечно похитав головою:
— Зрозумів, що цього разу дозволити їм закінчити все, як завжди, не зможу.
Ліза розлютилася:
— Для тебе це гра. Ще одна гра, — вискочила з машини, пожбурила зім’ятий клаптик паперу до салону й пішла дорогою назад. Він наздогнав її.
— Лізо, не муч мене. Я не міг дозволити їм… Убити тебе. Щойно я викинув на смітник своє життя. Кинув жінку, яка кохала мене, піклувалася про мене, яку я любив… напевно, любив. За нами гнатимуться всі пекельні пси. Не з’ясовуватимемо стосунків зараз. Дочекаймося миру.
— Не хочу чекати миру. Хай би там як, дякую за порятунок.
Мовчки обернулася й пішла назад до машини. У салоні відшукала папірець, заховала його й терпляче дочекалася Ерікового повернення.
Він завів двигун і простягнув їй руку.
— Лізо, я не врятував тебе. Поки не врятував. Можливо, завтра нас наздоженуть, і ми тисячу разів пожалкуємо про скоєне.
— Тоді дякую за шанс на порятунок.
Ерік нарешті всміхнувся:
— Ну, познайомимося вдруге, довга дорога чекає на нас. Ерік Старк, від сьогодні вільна людина.
Ліза, скорчивши гримаску, простягнула йому руку.
— Ліза.
Розсміялися, і машина рвонула назустріч сонцю, що сходило.
15
Олдос Хакслі. «Острів».