Блакитне мереживо долі

Коли він приходив до них додому, вони ще нічого не вирішили, але зараз Аманда простягнула йому аркуш з іменами. Преподобний швидко пробігся очима і кивнув.

— Дуже добре, — сказав він. — Як правильно: Елайза?

— Еліза, — рішуче сказала Аманда. Дженні поряд із нею заклякла — поганий знак, що преподобний перепитав ім’я. Едді поклав папірець у кишеню та сів на стілець за аналоєм. Гості потроху збиралися. Вітшенки чули кроки і розмови, але не оберталися.

Преподобний Елбан, він же Едді, під час свого візиту до них зауважив, що він не знав Еббі особисто.

— Я в цій церкві лише три роки, — сказав він, — тому у нас не було можливості познайомитися. Але я впевнений, що Еббі була хорошою леді.

Від слова «леді» обличчя Вітшенків стали кам’яними. Він зовсім не знає Еббі! Він, мабуть, уявляв собі якусь стареньку леді в ортопедичних черевиках.

— Їй було всього сімдесят два роки, — сказала Дженні, гордо піднявши голову.

Однак преподобний був настільки молодим, що для нього сімдесят два роки означали глибоку старість.

— Так, — сказав Едді, — завжди здається, що ще не час. Але плани Господні… Скажіть, містере Вітшенк, у вас є якісь особливі побажання щодо служби?

— У мене? — сказав Ред. — Та ні. Я не… Ми не… Розумієте, у нашій родині було не багато похоронів…

— Я розумію, тоді я можу вам запропонувати…

— Мої батьки, звісно, померли, але, розумієте, це було такою несподіванкою. Їхня машина застрягла на залізничній дорозі. Я був тоді просто шокований, я взагалі не пам’ятаю похорону.

— Мабуть, для вас це було… — почав преподобний.

— Коли я намагаюся хоча б щось пригадати, у мене складається враження, ніби мене взагалі там не було. Здається, що подія пройшла повз мене. І таке відчуття, наче це було дуже давно, а насправді — у 60-х. Наші дні! Ми тоді вже людину у космос відправили. Та що там, мої батьки застали навіть і протимоскітні сітки в алюмінієвих рамах, шпроси[4] на вікна, щитові двері і ванни із склопластику.

— Це ж треба, — відповів Елбан.

Тож за такими розмовами спілкування з пастором мало що прояснило стосовно служби. Ніхто не знав, що саме казатиме преподобний, аж врешті мелодія стихла і він підійшов до аналою.

— Давайте помолимося, — сказав він до зібрання. Він протягнув дві руки й усі встали, лавки заскрипіли по всій кімнаті. Пастор закрив очі, але з усіх Вітшенків лише Нора зробила те ж саме.

— Святий отче, — глухим голосом заговорив преподобний, — у цей ранок ми просимо тебе підтримати нас у втраті. Ми хочемо попросити…

— Поглянь, навіть Атта прийшла, — прошепотіла Дженні своєму чоловікові.

— Хто?

— Пам’ятаєш, остання «сирітка», що у нас була минулого місяця?

Очевидно, Дженні встигла роздивитися всіх, коли вони вставали. Вона ще раз повернула голову.