Парадокс любові

Дух християнства полягав не лише в тому, що, як і всі інші релігії, воно пропонувало відповідь на питання про сенс життя, а й у тому, що кожному казали: ти не сам, Бог тут, поруч із тобою, він дивиться на тебе, він тебе охороняє. «А у вас і волосини всі на голові полічені…» — казав Христос в Євангелії. Завдяки працям таких істориків, як Мішель Фуко й Пітер Бравн, ми знаємо, що християнство не винайшло пуританство, а запозичило його з античності разом із негативним ставленням до пристрасті. Цей ригоризм воно доповнює дуже важливою якістю: його Бог — це Бог любові, «чуйний серцем» (Паскаль), він розмовляє особисто з кожним зі своїх створінь. Але тут-таки йде розмежування: існує два різновиди любові — людська, облудна любов, яка витворює ілюзію безсмертя, і Божиста, єдино достеменна любов. Облудна любов (кохання), що має на меті творіння, — це пожада (cupiditas), достеменна ж любов, котра поєднує з Творцем — це милосердя (charitas). Одна ганяється за зникомою ціллю, запродуючи себе у рабство минущим цінностям, друга переслідує вічну мету, яка звільняє від страху і смерті. Безумство любити людей у їхньому приділенні, мовить святий Авґустин, любити, наче не помре той, кому належить померти. Паскаль у своїх «Думках» повторює цю ідею: «Не прихиляйтеся до мене, бо я умру, краще шукайте Бога».

З огляду на цей чіткий поділ, залишається загадкою, як Церква, чиє покликання полягає в служінні Богу, могла так зійти на манівці, допустивши хрестові походи, масові убивства та інквізицію. Ці заблуди зазвичай пояснюють причинами історичного характеру: світський Рим, пов'язаний з місцевою владою, зрадив євангельське вчення і запізніло визнав свої помилки лише на Другому Ватиканському соборі (1962—1965). У «Братах Карамазових» Достоєвський уявив собі, що Христос повернувся на землю і Великий Інквізитор запроторив його до в'язниці за відстоювання істини. Ми пропонуємо іншу версію: Церква не зраджувала Євангелії, вона її втілила у життя. Плід був червивий уже в Новому Заповіті, в необдуманому уславленні любові як абсолютного дива. Ще раз поглянемо на факти: насилу позбувшись переслідувань завдяки Костянтинові, який учинив християнство офіційною релігією Римської імперії в IV столітті, Церква, де на ту пору вже налічувалося сотні мучеників, сама організовує переслідування, спочатку язичників, потім євреїв, цих лжебратів, як скаже про них святий Авґустин, і далі з ходом історії всіх, котрі протистояли їй, взявши початок з християн інших конфесій. Ці лиходійства у вигляді війн та погромів припиняться лише після Французької революції, коли Римська та інші церкви будуть позбавлені своїх світських прерогатив. Якщо висловлюватися примітивно, то в 380 році, коли, згідно з едиктом імператора Феодосія, християнство стає державною релігією, до влади приходить любов. У прямому значенні цього слова: не машкара її, не символ, а самісінька любов, висока і заразом страшна.