Парадокс любові

Уникати того, хто вас кохає, кохати того, хто вас уникає. Проклинати того, хто спить поруч із вами, щоночі дошкуляти йому напастуваннями і прокидатися супокійним, мовби ненависть змило широким потоком ранкового сяєва. Втрачати глузд через людину, яка зневажає вас тим більше, чим дужче ви її обожнюєте. Розпочинаючи любовні стосунки, думати про їхній край, зав'язувати нову любовну історію, мов пасажир «Титаніка», заздалегідь передбачаючи катастрофу. Марити незвичайними пристрастями, бурхливими романами і скніти в душному полоні жалюгідної повсякденності. Вміти лише віддавати, ніколи нічого не отримуючи, і дивуватися, що не тішаться вашими дарунками. Одружитися задля безпечного існування, не одружитися заради майбутніх пригод, відкрити, що шлюб ні від чого не захищає, а свобода не обіцяє гарних несподіванок. Роками терпіти брехню та зраду, а потім через дрібницю піти назавжди. Пурхаючи з квітки на квітку, мріяти про сімейний затишок, а біля родинного вогнища марити палкими пригодами. Нівечити іншого своїм коханням, висисати його снагу, красти його молодість, квітнути, зводячи його зі світу. Щоранку давати собі клятву покинути іншого і, плекаючи думку про розрив, зволікати років із двадцять. Бути у всіх на язиках найостаннішим йолопом, загальним посміховиськом, не помічати очевидного і враз вибухнути пристрастю, піддавшись хвилинному захопленню. Дарувати прихильність відразу кільком, тримаючи їх у невіданні, й від кожного вимагати виняткової поведінки. Нічого не бути певним — ні своєї сексуальної орієнтації, ні своєї приязності, жити в краю можливого, в невизначеності почуттів, бути тільки знаком запитання, який проголошує: «Я тебе кохаю». Ревними слізьми обливати відхід того, хто, здавалося б, не дуже був нам дорогий, та застряв у серці, мов скабка. Обожнювати по смерті людину, з якою був недобрий за життя. Розсипати скарби ввічливості перед чужими, закидати їх розкішними дарунками, бути холодним і скупим зі своїми.