Війна і мир 3-4

— Нам бунтувати не можна, ми порядків дотримуємось, — промовив Карпо, і кілька голосів ззаду в цю мить заговорили разом:

— Як старі порішили, багато вас начальства...

— Розбалакувати?.. Бунт!.. Розбійники! Зрадники! — безтямно, не своїм голосом заволав Ростов, хапаючи за барки Карпа. — В’яжи його, в’яжи! — кричав він, хоч не було кому в’язати його, крім Лаврушки та Алпатича.

Лаврушка проте підбіг до Карпа і схопив його ззаду за руки.

— Накажете наших з-під гори гукнути? — крикнув він.

Алпатич звернувся до селян, викликаючи двох на ім’я, щоб в’язати Карпа. Чоловіки покірно вийшли з натовпу і стали розперізуватись.

— Староста де? — вигукував Ростов.

Дрон з понурим і блідим обличчям вийшов з натовпу.

— Ти староста? В’язати його, Лаврушка! — кричав Ростов, наче і цей наказ не міг зустріти перешкод. І справді, ще два чоловіки стали в’язати Дрона, який, ніби помагаючи їм, зняв з себе пояса і дав їм.

— А ви всі слухайте мене, — Ростов звернувся до селян: — Зараз марш по хатах, і щоб голосу вашого я не чув.

— Що ж, ми ніякої кривди не заподіяли. Ми тільки, значить, з дурного розуму. Тільки дурниць наробили.... Я ж казав, що непорядки, — загомоніли люди, дорікаючи одне одному.

— От я ж вам казав, — промовив Алпатич, входячи в свої права. — Негоже, хлопці!

— Дурість наша, Якове Алпатичу, — відповіли голоси, і натовп зараз же став розходитись і розсипатись по селу.

Зв’язаних двох чоловіків повели на панський двір. Двоє п’яних ішли за ними.

— Ех, подивлюсь я на тебе! — казав один з них, звертаючись до Карпа.

— Хіба можна так з панами говорити? Ти думав що?

— Дурень, — підтверджував другий, — їй-бо, дурень!

Через дві години підводи стояли на подвір’ї богучаровського дому. Селяни жваво виносили і складали на підводи панські речі, і Дрон, як того побажала княжна Марія, випущений з рундука, куди його замкнули, стояв на подвір’ї і розпоряджався.

— Ти її так погано не клади, — говорив один з селян, високий чоловік з круглим усміхненим обличчям, беручи з рук покоївки шкатулку. — Вона ж теж гроші коштує. Що ж ти її так ось кинеш чи під мотузку — а вона й потреться. Я так не люблю. А щоб усе чесно, по закону було. Ось так от, під рогожку, та сінцем прикрий, от і добре.

— Ач книг скільки, книг, — сказав другий селянин, який виносив бібліотечні шафи князя Андрія. — Ти не зачіплюй! А важке, хлопці, книги здорові!

— Ага, писали, не гуляли! — значливо підморгнувши, сказав високий, кругловидий селянин, показуючи на лексикони, покладені зверху.