Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів

Шон погладив себе по животі, пройшов по кімнаті метрів чотириста туди-сюди дрібними крочками, нагуляв необхідну спрагу і апетит, і Дунда пішла з рук в руки, із уст в уста. Не буду вдаватися в подробиці нашої тайної вечері, щоб не викликати слюновиділення у величезної армії наших однодумців, які зараз не можуть собі дозволити такої насолоди. Повернуся до стійок реєстрації аеропорту, перед якими ми стояли із виразом людей, яких придавила бетонна плита, що зірвалася з крана. Світлана Іванівна після пам’ятного святкового вечора, проведеного з грузинами в Донецьку, втратила деякі професійні навики і на якийсь час отримала диплом практиканта, тому справжній ефект Дунди відчувало тільки двоє людей в експедиції. Аеропорт Гардермоен достатньо комфортний, але є там декілька нюансів, які заважають сконцентруватися. Перший з них — автомати самостійної реєстрації. Вони подібні на автомати, в яких ми поповнюємо телефонні рахунки в Україні. Люди з цивілізованих країн проводять паспортом по спеціальній щілині — апарат ідентифікує твою особу й пропонує роздрукувати собі посадковий талон. Я чіхрав своїм паспортом до моменту, поки аж наполовину витер зображення свого фейсу на фотографії, а апарат вперто мене не пізнавав. У Норвегії будун особливий. Присутні всі симптоми — крім болю голови. Але всі вони якось підсилені за рахунок відсутності найнеприємнішого. В мене почався потняк. Шонік намотував кілометраж між мною і Саньою, витрясаючи із сумок весь свій полярний інвентар в пошуках листочка з кодами резервації. Я потів і складав погані слова у бурхливий потік, Шонік гладив себе по животі і ржав дрібним сміхом людини, в якої щойно вкрали машину. Листочки були на місці, але не в тому, яке він шматував увесь цей час. Нам все-таки вдалося встигнути на борт літака до Лонгербієна — малесенького і єдиного цивілізованого містечка архіпелага Шпіцберген. 200 людей спокійно зайшли на борт І ТАК САМО СПОКІЙНО ДАЛИ НАМ МОЖЛИВІСТЬ ВОЗЗ’ЄДНАТИ наш розкиданий по салону колектив. Це було важливо, бо в повітрі ми мали провести більше чотирьох годин, а спілкуватися з бабулькою-норвежкою мені надоїло ще на стоянці.

Через 15 хвилин польоту народ в літаку почав масово засинати. Шонік не відділявся від колективу і широко відкрив рот, закинувши голову назад, роздивлявся дивні кольорові плями, які плавали перед закритими очима. Величезний норвег, що сидів спереду, страшно підвонював і створював враження людини, яка душ бачила тільки в кіно. І коли літак трухонуло на повітряній ямі, він випустив маленького Хоттабича, який відразу відправився гуляти по салону. Спочатку в цьому ганебному вчинку я запідозрив кума, але норвег випустив ще одного Мюнхгаузена, вже зі звуковим супроводом, і барон повис прямо переді мною, так що сумніви розтали. Врятувала ситуацію стюардеса, яка появилася зі столиком з напоями, вона дещо сколихнула повітря, і важку хмарку віднесло в бік бізнес-класу.

Роблячи вигляд, що теж сплю, я косив оком в ілюмінатор і намагався розгледіти білого медведя на крижині. Замість нього я побачив маленьку білу комашку в свинцевих водах Північного Льодовитого океану — це гігантський океанський лайнер віз «жирних» американців уздовж північної границі Росії на Аляску. За десять хвилин пілот сповістив, що під нами Шпіцберген, і ми почали знижатися. Під літачком розкинулася Арктика. Правильної форми величезні паралелепіпеди гір були розставлені майже в правильному порядку і по-господарськи притрушені снігом, на який ніхто не ступав ще з тих давніх часів, як Вітя Павлік вчився пісяти в горшок. «Ой, бля», — вирвалася в мене широко відома фраза Володимира Сосюри. Дякуючи красі і витонченості української мови, можна ось так просто, в двох словах передати вам всю велич місцевої природи. Колеса скрипнули об бетон, і аероплан понісся по посадочній полосі між двома грядами гір, які зажали аеропорт, ніби в тиски. Шонік проснувся, кинув свою звичну після відсутності в компанії фразу — «Шо такоє?» і, не чекаючи відповіді, почав лапати І-Phone’ом сигнал GPS, тикаючи апаратом у вікно і вириваючи своїй Насті клапоть волосся. Шон — реальна жертва засобів комунікації. Щоб нормально з ним поспілкуватися, вам прийдеться спиляти сотову вишку або збити ракетою супутник.

СВАЛЬБАРД — норвезька назва Шпіцбергена. Аеропорт нагадував автостанцію «Дачна» у Києві. Крім чучела білого медведя у залі — все решта було таким самим, як там. Муха підсіла до нього для першої заполярної фотки, і я поняв, що вже набагато менше, ніж на початку подорожі, мрію про зустріч з оригіналом. На вулиці було +2, і це дякуючи близькості води, нагрітої Гольфстрімом, труба якого закінчується десь поблизу, огинаючи півсвіту. Вкрита льодовою кашею поверхня фйорду, на березі якого приліпили цей аеродром, свідчила про то, що купатися сьогодні будем навряд. Наша отара залізла в довгий, як пісні Буланової, автобус. Багажник був розділений на дві частини. В першу кидали торби ті, хто їхав у «Шпіцберген-готель», а в другий — ті, хто валив у «Редісон». Ясний перець, ми кинули їх у другий. Купивши квитки в шофера, який здавався сином медведя і поштальйонші, або поштальйона і медведихи, — ми рушили з місця. Перше враження від побаченого — один в один територія Яворівського ВО «Сірка» зразка 1991 року, коли всі кому нє лєнь щось ламали і крали з заводу. Порозкидані гусениці від тракторів, снігоходи, СОТНЯМИ припарковані на голій землі біля бараків. Будинків там нема взагалі. Вони тріскають від морозів і валяться, а бараки трохи гнуться зимою, а весною набувають попередніх форм. Наш «Редісон» боком незграбно виліз з-за повороту, і Шонік ще раз процитував Сосюру, побачивши, в якій дупі будуть жити благородні Дони і їх супутниці. Сірий двоповерховий барак ніби сповзав з високого горба до води. Купа каменів перед ним служила за клумбу, на якій стояв знак — Radisson Polar Hotel. В холі нам запропонували стопочки з якоюсь червоною рідиною. По добрій логіці це мав бути місцевий самогон, але, побачивши, як скривився Шонік, я зрозумів — це був просто чай. Потеребивши в руках наші паспорти, тьотя за прилавком сказала, що треба почекати, бо номери ще не готові. Народ фантастично хотів щось закинути за драбину і почав перекидуватися натягнутими фразами і поглядами. Ми в країні Риби, хтось констатував факт, і всі запитливо повернули свої голодні і злі рожі до тьоті за прилавком. Ресторан КРОА, кинула нам люб’язна рецепціоністка і заблокувала на моїй картонці на випадок хуліганської поведінки 1500 євро, які я до сих пір не можу забрати. Міраж у вигляді великого жирного жареного тунця повів нас вверх по доріжці, посиланій щебенем. Це була головна артерія Лонгербієна. По обидва боки від неї хаотично порозкидані дерев’яні бараки сумно спостерігали темними вікнами за п’ятьма ідіотами, які приперлися за 5 тисяч кілометрів, щоб побачити цю застиглу в часі картину. Діточки Лонгербієна мали просто чарівний атракціон у вигляді ржавого стенду для їзди на скейті і їздили по ньому на попах. Видно, на острові стенд взагалі виконував роль Діснейленда, і він зібрав усіх присутніх у місті кіндерів за цим радуючим око заняттям. Замість бетонного фундаменту місцеві зодчі використовують вбиті в землю дерев’яні стовпи, до яких прикручуються товсті дошки, а на них вже ставиться будинок, теж дерев’яний. Такий будинок я з Шоніком міг би зваяти за годину, але таке питання не стояло.