![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
— Це за оту стрілу, — всміхнувся принц, — борги потрібно віддавати… Цікаво, що мені буде за те, що я втік з-під арешту?
— Я згоден навіть на подвійний арешт, — урочисто сказав Дракон, — але у рідній Родогорській фортеці, де мене, принаймні, не припікатимуть вогнем…
— О, мій друже, — пробурмотів Вогнедан, — у тебе був жахливий вигляд… Я, коли побачив тебе прив’язаним до отої загорожі, то навіть не впізнав одразу. Навіщо вони тебе мучили?
— Я встиг накинути ману, — зітхнув Веданг, — а втім, мені здається, що вони катували б мене навіть якби я цього не встиг. Не люблять панове ішторнійці гостровухих…
Вогнедан провів рукою по столику поруч з ліжком і взяв з нього срібний оберіг з розірваним ланцюжком.
— Віддай золотникові, - сказав, — і носи не знімаючи… Тебе врятував не я, а Бог Грому…
— Вони передали? — спитав Воїслав, простягаючи руку, — це було все?
— Ні, ще була записка, в якій нас обізвали коханцями… За одне подібне припущення їх потрібно було порвати на шмаття… Що я і намагався зробити…
Вуста Вогнедана усміхалися, а погляд наче дивився на дно безодні.
— Не згадуй, — мовив Веданг прохально, — забудь… Ті істоти отримали своє…Недарма про подібних людей у нас говорять як про нерозумних..
— Я так хотів би заграти, — мовив принц трохи не жалісно, — але Віщий Богуслав, ну, волхв з Ігворри, прогнав зі шпиталю Світляна, який мав мені віддати флейту. До речі, у мене вже склалася відповідь на отой твій прощальний твір:
«Чи я насмілюсь
Яблуням зізнатись,
Що сум душі посилився стократ,
І ними
Я не в змозі милуватись»
— Ти таки насправді почув, — всміхнувся Воїслав розчулено, — милий брате… Ой, хоча б князь Влад не написав про все це до Боговлади… Батько Вартислав мене уб’є…
Розмову перервала поява двох пажів з кошиком ласощів. Світлян приніс і флейту, приховавши мішечок з нею під одежею. Розпочалося тихе — з огляду на заборону цілителя — святкування щасливого закінчення страшної пригоди.
«Хвала Богам, ми живі, - думав Веданг задоволено, беручи ложечкою солодкий сир з полив’яної мисочки, — і моє, як там у сусідоньків, тлінне тіло насолоджується життям і їжею… А Вогнедан отямиться… Він дійсно важче від мене переносить оцю огидну необхідність позбавляти життя істот, котрі щиро вважають, що вони є розумними.»
Слідом за пажами навідати одужуючих прийшли Яр з Ярунею, котрі нині жили у фортеці. А потім по черзі — трохи не усе приязне до друзів вояцтво Родогори. І Воїслав з задоволенням помітив, як порожевіло Вогнеданове лице, а очі поволі втрачали тужливий вираз.
Веданг знав, чого засумував приятель. Не від жалю до вбитих ворогів — крий Боже… А від того, що убивство, навіть у битві, є повною відсутністю краси і гармонії.
«Світ недосконалий, — мислив Дракон, чаркуючись з паном Барткевичем та паном Летичем, — але ж де від нього подінешся… Треба звикати.»
Розділ третій. Та, що греблі рве…
Дана Лелег вважала, що їй може сподобатися лише юнак, схожий на брата Богдана..
Малювання з загиблого до її народження брата висіло над столиком в її дівочих покоях, а коли дівча зосереджено вчилося за цим столиком витонченому письму пензликом, то перед нею лежали сувої, списані Богдановою рукою.
Богдан був воїном, поетом і музикою, як більшість дивних ельберійців, тож Дана Лелег теж мріяла стати воїном, поетом і музикою.
Можливо, аби мати дівчини була жива, вона б нагадала доньці про її стать і необхідність вчитись жіночим мистецтвам. Та мами не стало, а пані Лаванда Косава, котра з управительки одного дня перетворилася на «другу неньку» свавільного дівчати просто не могла дати собі з нею ради.
Воїни фортеці Лелег в улоговині Триглавої гори дуже любили гостровухе створіння зі смішними косичками. Вони оповіли дівчинці, що юний Богдан Лелег загинув смертю відважних, а разом з ним полягли всі воїни з загону кінної варти, яким довелося відбивати несподіваний напад ішторнійців на початку війни.
Тепер до списку своїх майбутніх цнот дівчинка додала слово «відважний». А «Шлях воїна» та «Мистецтво війни», котрі вивчав свого часу брат, Дана зачитала трохи не до дірок, роблячи помітки ще невірною рукою поруч з братовим чітким письмом.
Пан Дзвенислав не тільки не забороняв цього своїй єдиній доньці, а, навпаки, потакав їй у її войовничих нахилах. Сказати по правді, дивний воїн, що зріс на Прикордонні, просто не знав, що йому робити з донькою. Калина Лелег, яка була родом з Ігворри і походила з того ж роду, що й Ясмина Терх, княгиня Чорногорська, напевне змогла б виховати з дівчинки витончену дивну, котра при тому могла б володіти мечем незгірше за воїна. Прикладом могла б бути князівна Владимира, донька Ясмини та сестра у других панни Дани.