Йов. Фальшива вага

У прикордонній корчмі Ядловкера було тепло, гарно і весело. Тут грали в карти, пили та курили. Дим повис над чоловічими головами. Жінок не було, ну, й добре. Айхмістрові Айбеншютцу було би нелегко знести присутність жінки, хіба нею була би Евфемія Никич. Але вона не показувалася. Та Айбеншютц навіть не підозрював, що приїхав сюди для того, аби її побачити. Лише вмостившись і хильнувши перший ковток, він, як йому здалося, збагнув, що насправді приїхав сюди, аби побачити цю жінку. Принагідно до його столу підходив Ляйбуш Ядловкер і підсідав на хвильку, поспіхом, як бджола сідає на мед, а метелик на квітку. Чим поважнішим ставав айхмістр Айбеншютц, а поважнів він мірою випитого, тим радіснішим здавався йому Ядловкер. Радіснішим і ненависнішим. Він, айхмістр Айбеншютц, чудово знав, що більшість суплік виходить із-під Ядловкерового пера. Дуже ймовірно, що цим Ядловкер хотів відвести айхмістрову увагу від себе на інших. І він, наш Айбеншютц, це знав, йому здавалося, що знав. І попри те, зносив цю солодкаву привітність господаря з незворушною терплячістю, ба навіть скорботною покірністю. Він поглянув на огидну, широку, неодмінно вишкірену Ядловкерову мармизу. Клинцювата руда борідка прикрашала її. Можна й так сказати: прикрашала, — бо спотворити цю пику не могло вже ніщо. Вона була бліда особливою восковою блідістю. Двоє крихітних, зеленкавих оченят палало на ній, як світелка, вже загашені, але все ще світелка; подібно до тих зірок, про які астрономи знають, що вони вже тисячоліття як умерли, а ми й досі бачимо їхнє світло. Єдиним живим місцем на цьому лиці була ще ота руда клинцювата борідка. Вона виглядала, як трикутний вогник, що зненацька вирвався із, здавалося би, давно мертвої та згаслої матерії.