Йов. Фальшива вага
- Автор: Рот Йозеф
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Часопис «Критика»
- ISBN: 978-966-8978-44-9
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Йов. Фальшива вага». Краткое содержание книги:
Тому-то й додому він повертався дуже поволі й із опущеною головою. І коли з ним віталися люди, він удавав, що не помічає їх, боячись, що вони заговорять із ним і цим переб'ють його міркування.
Незадовго перед домом у нього вже був дуже певний, дуже методичний план. І не дивно, що при всій його прискіпливості легко можна було передбачити, що він діятиме достеменно за обраним планом.
Через тиждень він зауважив, що жінка вже не носить персня з фальшивим сапфіром. Їй він не сказав нічого.
Цілий тиждень він мовчав і супроти жінки, і супроти Йозефа Новака. А тоді зненацька сказав йому: «Вам вдалося повернути собі перстень?»
«Так», — відповів писар, він вдавав радісне вдоволення.
«Вам не слід було соромитися, — сказав Айбеншютц. — Я радо позичив би вам грошей!»
«Щиро кажучи…» — промимрив писар. Тепер він удавав спантеличення, як щойно втіху.
«Але ж із приємністю, із задоволенням!» — сказав айхмістр. Він простягнув молодикові п'ятикоронову монету, недбало, як подають олівець чи папіросу. А тоді по-змовницьки вів далі: «Між нами, чоловіками, пане Новак, скажіть-но, а де в такому крихітному містечку, як наше, ви зустрічаєтеся з дамою? Адже тут усі все бачать?»
Утішений і підбадьорений такою доброзичливістю начальника, контрактник підвівся зі стільця. Айбеншютц, що сидів перед ним, досить переконливо скидався на учня. Була пізня осінь і пізнє пополуднє. Дві службові нафтові лампи, надані повітовим староством, м'яко світилися під зеленими, затишними умбрами.
«Бачите, пане інспекторе, — завів писар, — навесні й улітку це дуже просто. Зустрічі відбуваються у прикордонному ліску. Ах, пане інспекторе, якби я міг розповісти вам, із якими жінками я там тільки зустрічався! Та ви знаєте, що потаємність ніде не є такою необхідною, як у справах амурних. Восени й узимку важче, зі службових причин. У всьому повіті лише прикордонна корчма Дикого Ляйбуша надається для прихистку коханців. А ви й самі знаєте, пане інспекторе, що то дуже небезпечний чоловік і що мені часто доводиться вас там заступати. Сумління в службі передусім, понад усе сумління в службі!»
«Дуже сумлінно», — сказав айхмістр Айбеншютц і запорпався в своїх паперах. Увечері, о шостій, коли закінчувалася служба, він сказав своєму писареві: «Можете вже йти! І щасти вам із дамами!»
Писар уклонився, — а виглядало це мало не як кніксен чемної школярочки, — і зник.
Зате айхмістр іще довго сидів, на самоті з двома лампами під зеленими умбрами. Йому здавалося, що з ними можна порозмовляти. Вони були як люди, щось на кшталт живих, лагідних, осяйних людей. Він розпочав із ними безгучну балачку. «Тримайся свого плану», — казали вони йому, зелені й лагідні. «Гадаєте?» — знову запитав він. «Так, саме так!» — сказали лампи.
Айхмістр Айбеншютц зітхнув і пішов додому. Він ішов крізь холодний дощ пізньої осені, який робив його ще самотнішим, ніж він і так був, додому, де на нього чекала брехня, що була ще безпросвітніша, ніж цей вечір, ніж цей дощ.
Прийшовши, він уперше застав свій дім темним. Він відчинив двері. Він умостився на ядучо-зелену плюшеву софу в так званому «салоні» й чекав у потемках. До цієї місцевости газети доходили не вчорашні чи позавчорашні, а принаймні тижневої давнини. Айбеншютц ніколи їх не купував. Те, що діялося в світі, анітрохи його не обходило.
Покоївка почула, як він надійшов. Її було звати Ядвіґа. Вона увійшла широким кроком, самовдоволено і по-материнськи, в темряву покою. Запалюючи лампу, — проти його волі, але він був надто втомлений, аби перечити, — вона сповістила йому, що його жінка вибралася на закупи і незабаром повернеться. Вона теж переказувала, щоби він терпляче чекав.
Він прикрутив ґніт на лампі, так що в кімнаті майже запанував морок. Він обмірковував свій план.
Коли жінка повернулася, він підвівся, поцілував її і сказав, що дуже непокоївся, чого її так довго немає. В обох руках вона тримала пакунки. Вона поклала їх. Вони сіли до столу.
Їли вони в напозір приязній і мирній злагоді. Принаймні так здавалося його жінці Реґіні. Вона поводилася уважно, навіть запопадливо. Час від часу всміхалася чоловікові. Він помітив, що в неї на пальці знову з'явився перстень із фальшивим сапфіром.