Третій фронт

— Пане Владюшо. Я п’ятнадцять років у журналістиці. Не хочу вихвалятися, але дещо знаюся на цій темі. Можливо, від мене буде мало користі в справжньому бою, але інформаційний фронт я створю і триматиму. Я не прошу ані грошей, ані гарантій. Із натяків Даніели я зрозумів, що перебування з вами пов’язане з великим ризиком, але…

— Перебування поруч зі мною — певна смерть, — перервав його я. — Останні дні нам щастило — можливо, навіть занадто. Будь-якої миті везіння може урватися, і ми загинемо. Краще йди звідси.

— Я хочу бути з вами. Чесно, я не дуже розумію, що відбувається, в чому полягає ваша місія, але я впевнений, що все це недарма. Я зрозумів це після розмови з Даніелою, а переконався, коли спостерігав сьогоднішню битву. Я чув, як солдати казали, що в нас немає шансів. Вони спробували атакувати чудовиськ, але зазнали величезних втрат. Настрої були панічні, мої колеги телефонували до Києва і організовували евакуацію родин, бо ширилися чутки, що столиці залишилося два-три дні й адміністрація президента вже частково переїхала до Вінниці. А тут з’являєтеся ви, приводите чудовиськ і нищите ворога. Якесь диво на Сеймі!

— У тебе є родина?

— Так.

— Якщо ти будеш у моїй команді, по твоїй родині вдарять насамперед.

— Дружина з дитиною за кордоном. Я їх вивіз, коли займався корупцією в держзакупівлях. Після кількох неприємних натяків довелося їх сховати.

— Їх можуть знайти й за кордоном. Відстежать твої дзвінки чи листи, — попередив я.

— Кілька тижнів я не буду з ними зв’язуватися. Вони попереджені, не хвилюватимуться.

— Нам потрібно обшукати тебе. Ми мусимо впевнитися, що на тобі немає жучків.

— Будь ласка, — кивнув Георгій і почав роздягатися. Одяг кидав мені під ноги. Я кивнув Мовчуну, той став промацувати шви, дивитися кишені. Невдовзі Георгій стояв голий. — У дупі дивитися будете? Може, жучок там?

— Усюди будемо. — Я не жартував, бо справа була серйозна, від нас залежало майбутнє України.

Георгій теж це розумів. Дозволив себе обдивитися дуже уважно.

— А ти єврей чи мусульманин? — спитав я.

— У підлітковому віці лікарі порадили зробити операцію. Жодних релігійних причин, я атеїст.

— Телефон давай, — наказав я. Розібрав його, вийняв сімку й акумулятор. — У нас режим тиші. Виходимо на зв’язок рідко. І планшет давай.

— Планшет — це моя зброя. Як я буду вести інформаційну війну без планшета?

— Треба, щоб нас не вистежили. Вимикай, а після операцій будеш виходити в мережу і воювати.

— Я виходжу з анонімних серверів і надійно шифруюся, мене не можуть вистежити.

— Все одно вимкни, так спокійніше. — Я ще перевірив його фотоапарат і особисті речі в наплічнику. Наче нічого підозрілого. — Про всяк випадок нагадую, що в нашій команді головний я. Мої накази не обговорюються, а виконуються. Щось спитати чи висловити свою думку можна лише після того, як справу зроблено. Зрозуміло?