Записки українського самашедшого
- Автор: Костенко Лина Васильевна
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Записки українського самашедшого». Краткое содержание книги:
За жанровою стилістикою «Записки українського самашедшого» — насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Це перший опублікований прозовий роман видатної української поетеси.
Опівночі вона прокричала, що над Києвом радіоактивна хмара, — негайно вимийте вікна і зачиніть усі кватирки!
Я не витримав, зняв трубку, спробував їй пояснити, що не можна ж так, дитина спить, мені вранці на роботу. Вона чемно вибачилась, а вже о п’ятій ранку тишу знову розпанахав телефонний дзвінок, і той же зірваний голос прохрипів, що в неї повний рот радіації, що за нею ходить радіоактивний потік, і вона змушена зачинитися з телефоном у ванні.
Дружина моя від цих дзвінків як зацькована, це вже тягнеться третій тиждень, ми не знаємо, що робити.
Річ у тому, як мені пояснили, що оскільки радянська влада порушувала права людини, запроторюючи до психушок людей нормальних, то тепер у нашій демократичній країні навіть хвору людину до психлікарні не візьмуть без дозволу її близьких. А ті близькі чи порозбігались, чи вже махнули рукою, — то що ж можемо вдіяти ми, сторонні? Я вимкнув телефон і, оглушені за ці дні дзвінками, ми сиділи у такій незвичній тиші і думали, який це жах. Людина акумулювала в собі всі подразники, всі кошмари того й цього часу — КДБ, радіацію, напалм, зомбування, корупцію, паранормальні явища, загрози, вибухи і постійний стрес, психіка не витримала, хруснула.
Між іншим, Юнг ще коли попереджав, що світ висить на тонкій ниточці людської психіки. І що надалі не війни, не катаклізми, не техногенні катастрофи, а саме це перевантаження психіки, її невідворотний зрив криє у собі найбільшу небезпеку для людства.
Зайшли на виставку актуального мистецтва «Клінічна антропологія». Експонувався альтернативний психоз. У буклеті так було й сказано: «Своєрідний штучний психоз, щоб подолати психоз справжній». Тріумф деструкцій, апофеоз параноїдального мислення. Наче у художника в голові розірвалася бомба.
Дружина обурюється: «Ренуар писав людей, як прекрасні плоди. А тепер все зводять до руйнацій, до розпаду, до тваринного стану. Що це дає людству на перспективу?»
Раціоналістка. Неодмінно їй перспектива. А ти відчуй алгоритм безвиході. Естетику перероджень. Чому ж постмодерне мистецтво? Бо постмодерне життя.
В суботу я все-таки спробував увімкнути телефон і відскочив, як вдарений струмом, — наче увімкнув не в розетку, а зразу в голос, різкий, роздратований, дзвонила знову вона, я озирнувся на свою зблідлу дружину і буквально заблагав: «Ради Бога, у вас же є родичі, близькі вам люди, чого ж вони кинули вас напризволяще?!» Вона обізвала мене дурнем, і я знову висмикнув шнур.
Отакі наші людські справи. І це ж не поодинокий випадок, це почалося давно, спершу потиху, непомітно, а тепер набуло масштабів. Я, коли був у Москві, ще за часів перебудови, їздив на студентську олімпіаду, — бачив таку картину. На сходах головпоштамту стояв юнак і схвильовано звертався до людей, що його обступили: «Ви мені скажіть, від мене ж приховують, я син Горбачова чи ні? Я не питав би, але ж мені у живіт вмонтовано датчик, я ж транслюю державні таємниці і можу підвести Михайла Сергійовича».
Симпатичний хлопець, пристойно вдягнутий, без особливого блиску в очах, нормальні рухи, — він просто благав притихлих людей: — Я вас прошу, скажіть, це буде між нами. Якщо я син Горбачова, то яке ж вони мали право вмонтувати мені цей датчик? Я ж ходжу і транслюю, я ж можу видати секретну інформацію!
— Та не вірте йому! — обурився якийсь старший чоловік. — Якби він щось транслював, у нього на голові була б антена. А де в нього антена? Антени ж нема!
Це виявилось настільки переконливим, що всі почали розходитись. Я теж пішов, відчувши потребу помацати голову, чи немає у мене там антени.
Час від часу у Києві з’являється жінка, яка всіх закликає садити горіхи, бо це дерево сакральне, посіяне з космосу, про що свідчить форма його плодів, що нагадують звивини людського мозку. Отже, необхідно створити всеукраїнський рух «За горіхи!», щоб усі їх садили й вирощували, і якнайбільше споживали, бо це додасть звивин до мозку нації, і Україна буде врятована. Одного разу вона зупинила мене на вулиці, умовляла, переконувала, і я пообіцяв їй посадити у себе під вікнами горіх. І тепер щоразу саджу його подумки, коли чую засідання Верховної Ради або виступи наших посадових осіб.
А тут ще ці постійні шоу, хіт-паради. «Золота фортуна», «Людина року», «Бренд року», той же «Прометейпрестиж». Наразі «Людина року». Музика грає, публіка аплодує. Комерційні наяди підносять дорогі презенти від фірм. Панство панству вручає премії. Тому за заслуги, тому за звитяги, тому за вірність Вітчизні, тільки невідомо, чиїй. Трудову еліту нагороджують «Кришталевим рогом достатку», когось із м’ясокомбінату орденом Грушевського, президента макаронної фабрики почесним дипломом рейтингу. А типаж! Куди там колишні Дошки пошани — Зевси важкої металургії, Гермеси енергетики, Меркурії торгівлі, Аполлони шоу-бізнесу, — Боже, скільки народ має достойників, чого ж він так недостойно живе?!