Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]

В отій ранній, першій статті про Шульца я згадав про «руїни» його дому, тоді як будинок стоїть собі й досі. Отож, не дивно, що хоч я й не повторив цієї помилки у своїх книжках, вона побутує й нині, — я аж ніяк не здивувався, спіткавши подібне твердження у французькій статті про автора Цинамонових крамниць.

У примітках до листів, опублікованих у томі Прози Шульца (1964), я «поховав» знайому Шульца Гільду Берґер, «воскресивши» її допіру в цій книжці; у Книзі листів я повторив цю помилку і додав звістку про загибель молодого музиканта Зиґфрида Бенштока, що тільки тепер маю нагоду спростувати, я роблю це в нарисі Повернення із небуття й із забуття.

Рік народження приятельки Шульца Дебори Фоґель я подав у Книзі листів помилково (та ще й через недогляд у двох різних версіях: «бл. 1900» і «бл. 1905»). Насправді Дебора народилася в 1902 році. Пишучи про адресата трьох листів Шульца Арнольда Шпета, я згадав, що наприкінці його життя ним опікувався батько доктора Кристини Шреньовської — і не повідомив його прізвища; то був Калікст Опенауер.

Серед рисунків Шульца і фото, вміщених у Регіонах великої єресі та Книзі листів, опинились: у першій із цих книжок (в її першому виданні) — фото кількарічної дитини, яке я спорядив (покладаючись на помилкову інформацію) підписом: «Бруно Шульц близько 1895». Це фото я вилучив із другого видання згаданої книжки, позаяк виявилося, що то подобизна… Юзефини Шелінської, пізнішої нареченої письменника, який було попросив її колись — завше захоплений магією дитинства, — щоб вона подарувала йому своє старе фото дитячих років.

В обох згаданих книжках я подав рисунок Шульца, назвавши його «Автопортретом із песиком». Тим часом, то був портретний начерк, на якому зображений небіж Шульца Людвік Гофман.

Цей неповний, вибірково підібраний список помічених помилок є дещо дріб'язковим, але таке я собі поставив завдання. Інші, серйозніші помилки, на які я натрапляю тут і там у різних публікаціях, вимагають складніших спростувань, що я частково роблю в деяких інших нарисах цієї збірки. Я не займаюся лише наклепами, яких чимало можна було б навизбирувати і на сторінках «Współczesności» минулих років, і в деяких пізніших текстах. Усі вони не стосуються безпосередньо Шульца; їхньою центральною постаттю є автор-критик Артур Сандауер. Вони не заслуговують на полеміку.

Успіх Шульца за кордоном призвів до значного інтересу до його біографії. Есей Сандауера, який вивів Шульца на європейський форум у 1959 році і який супроводжував перший французький переклад уривку із Цинамонових крамниць, був стартовим. Сучасне дедалі більше зацікавлення особою письменника може і мусить здобувати ретельний відгук; проте, ця кон'юнктура вимагає відповідальності й компетентності. Часткове занедбання такого шансу, яким є конкретна змога ширити відомості про твори й життя письменника у світі, — то сумна справа. Зокрема у Франції, де видані в двох томах у 1974 році вибрані твори Шульца були відзначені Prix Nocturne, високою нагородою, яку призначають найвидатнішим творам іноземної літератури, перекладеним французькою мовою.

1983 рік дав винятковий шанс: за участі Музею сучасного мистецтва в Лодзі та Літературного музею у Варшаві в залах Центру Жоржа Помпіду в Парижі була відкрита велика виставка польського мистецтва «Presences Polonaises». На ній були представлені і пластика, і література; за вагомістю творчих здобутків і обсягами експозицій, присвячених їм, домінували Станіслав Іґнаци Віткевич і Бруно Шульц. Та презентація була різнобічною й доволі широкою. Вона брала до уваги і малярську, й літературну творчість, наголошувала на особистих контактах митців, їхніх зв'язках із європейською культурою, експонувала фотоматеріали й рукописи. Отож, обидва Велетні — Віткаци й Шульц — були представлені докладно і з боку, менш знаного французькій публіці, якій не чужі драматургія Віткевича та проза Шульца.