Шестикрилець. Шоломи в сонці

З цеї пори думки Словита не мали спокою: вони повторювали оклик скитальця, як пустка повторює ехо. Проклонів Словит люто боявся, – рішив перехитрити Йону. Стару хату слід було обернути на стебник, медушу, а самому ставити осторонь і в другому напрямі нову хату, до якої зловіще побажання не мало б приступу…

Стукнув оце й день зав’язин, юрба людей з всяким робітницьким знаряддям трудилася з самого ранку вокруг підвалин з гірського вапняка, глибоко впертого у землю.

Он – де ґазда – боярин, у сірім таламані, в кісках на розшиттю, простоволосий, ремінь на три спряжки, звенигородський…

Вечеріло, – він стояв саме проти утла підвалин, духові землі вклонявся, а тесля, грубов’язий велетень у згрібних лудах з домашного прядива подавав господарю когута зі золотим перстенем на шиї.

Понад виноградник привіялася хмарка, когут запіяв з усіх радісних сил і в цю мить ніж теслі прорізав йому горло доразу. Під ошалілий трепет крил стала чуріти кров на кожний гран каменю, наріжний, – струя темно багрила камінь під принос землі, споконвічній даровальниці.

Тепер боярин поклав на кожний угол розрізаний на четверо срібний гріш, чорне овече руно й барвінок, а далі підняв бурдюк, що стояв обіч хворосту під ватру, і лив вино на камінь, на кров. А там ватра спалахкотіла високо, й жертвенна птиця обдерта з пір’я та чиста унутрі, перкотіла вбита на залізний дрючок у власному товщі, у курній смазі.

Поплила пісня під саме небо, – люди рубали протеси, затесували кілля, лупали камінь, як сир.

Саме Кормильчич минав новосілля на коні, як змій, – хотів цільнути попри хату полегки, та Словит плескав у руки звисока назустріч свойому любимцю, та божився хриплими окликами, що ніякого проїздного не пустить у таку хвилю… Він підходив всп’ять до їздця, – беріг свою тінь, щоби хто-небудь із робітників у розгарі праці не замурував її на підвалинах, як нову, зловіщу приміту…

Поки розмовляли про втрати у вівцях від медведя, про ловецькі трофеї за протяг останного року, медвежі шкіри, вінець лося, вовчі лоби і дичі, та віяла тетеревів, якими окрасили свої хати, – когут пішов по руках, димний, кривавий ще внутрі… Хвиля і з пірнатого красуня остала купка кісток, які покладено на угол, на збічний камінь. І золотий перстень попав туди на пам’ятку події.

Тесля залив все те мішаниною вапна й піску, у якій був розпущений пшеничний клей, і замурував принос навіки.

А в світлицях гуділо від сміху й широких розмов, – служба доносювала раз у раз жбани з питвом, миси з їдою, хтось кричав:

– Скоморохів нам, – гудаків!

Інший вередував на весь світ:

– Вино без гуслий не солодке!

Путята з Корелич гомонів про свої ходи з покійним князем на канівське пограниччя, на половецькі степи, рябі від стад, від покриків сопілки, Шумавинський знова ж розповідав у сотий раз про свою нестерпну журу, – сини в нього мруть, задавка піде, стисне, нема! Такі діти, такі грубі! Найстарший овечку вовкові з пащеки вихопив, дрюком вбив злодія доразу… Відай кум невідповідний, треба других, здаліших підшукувати! Вже й почерез вікно «продавали» дитину, не помогло…