Шестикрилець. Шоломи в сонці
- Автор: Гриневичева Катря
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Шестикрилець. Шоломи в сонці». Краткое содержание книги:
У центрі повісті «Шестикрилець» – образ Романа Мстиславича, який відстояв Русь від католицької експансії Ватікану.
«Шоломи в сонці», хронологічно продовжуючи «Шестикрилець», відтворюють перший рік життя Галицько-Волинського князівства після смерті Романа, який загинув під час походу 1205 р.
Добриня простодушно кивав головою, хоч втомився був міркуванням більше крилатим, чим у тяжкости своїй був рад переносити. Оглядався за поміччю собі, за Скобейком, та цей стояв ще у вікні трапезної кліти на спочутливій розмові з виклятим іконописцем. Час до часу долітали Добриню слова лютих, як їдь, скарг, Агатангелових:
– У Візантії навіть кисть художника куди свобідніша! На власні очі бачив я там Менольоґіон, мальований для кесарія Василія ІІ, чотириста трицять мініятур, самі кипучі живою кров’ю студії з природи, – подумайте! Я б махнув з розпуки на небо і святців з їхніми канонами краси, малював би залюбки от хоч би дику свиню з золотою щеттю, як на ній жене Фреїр, вічне сонце, на зустріч Фреї…
Розваг Скобейка не було чути і годі було второпати, що він там думав про Агатангелове горе, чи може й не думав нічого. Впрочім ігумен мов нарошно понищив голос і так палкий:
– І смак же в нього, в чужинця, особливий! Велить собі у свята варити страву зі самих ніжних городовин у суміш з раками, сморжами і яєшним тістом на масляній підливі. А в будень просить щораз брескву в пластинках до меду, закроплювану вином…
Аскет зітхнув непомітно для себе самого і дивувався без краю:
– Над світом як бусьол перелітав, це видно… Заговорить про стару Родну, де полочуть золото Темплярійці, і бачиш, як він там на вечірніх чатах в степовій тирсі Половчина, жовтопику підглядає… Дарма, що східний виссон на ньому, його лице кричить, що воно: північ, що він із вікінґів, і мабуть не розкрашує нічого, коли каже, що з Акселем, єпископом Люнду приятелював, під престольне місто основний камінь клав… Тільки тоді як міг він рівночасно в монастирі святого Ґаля бути цим, якого звали там колись Еккегардт ІV? Одно слово: маг…
Ігумен потер чоло у хвилястих борознах від вражіння і шепотів спроквола, ніби це він сам став у думках бузьком, що знявся понад хмари:
– Гельфт… Сієна… Кордова… – золоті льви Фрибурга…
В цій хвилі пронизав сумерк зов ізвисока, ніби свист коса, заскоченого бурею, яка рве птиче пір’я з вітром і б’є наляканим співаком об гущу листя, в круговороті лискавок і тьми. Свист тремтів, рвався і падав додолу, дарма, що сутінки розсріблив погідний місяць і гілля стелилося без руху, як у казці… Це було так, ніби чужинцева душа не находила собі місця від дикого неспокою.
– Ібн-Гор кінчить день, по-свойому… Дивний він, справді, а найдивніший, коли наслідує спів птиць.
Ігумен вів тепер гостя на збічні, високі сходи, проміж поруччя теж оплетене п’ялуном в квітках, рясних, як наглий дощ. Плеснув двічі долонею в двері: вони ніби нерадо подалися всп’ять і ось заясніло димне нутро кліти, розсвіченої широким угарком зі скапами воскових сліз. Рівночасно з якогось місця на стіні, проміж порозвішувані химерно фетиші чи трофеї, запалало назустріч обом око в чорних і білих красках, з зіницею, як меч.
Впрочім кімната закинена була всяким несамовитим приладдям, яке годилося хіба на це, щоби його жбурнути між побите череп’я, в обрив. Та обрізки пергамену з незбагненими математичними формулами, ріжновиде каміння й течі з металічним виблиском у струнких склах засвідчували тільки що покинені, незрозумілі чиїсь зусилля…
Чужинець стояв без руху край стола, на якому валялися карти до тарока, з обличчями святих у круглих сяйвах, – зі знаменами їх побід для Бога.
На вид гостей Ібн-Гор похилив голову і склав руки на грудях, без слова. Його лице з насуненою на брови плахтою кутали грубі тіни.
А Добриня косо розглядав хлам мага і була хвилина, коли рубін, шліфований ромбоїдом, з теплою, як мід, іскрою на верхівлі фіґури чимось зацікавив його. Хотів звернути до чужинця свій запит просторіки, коли зайвим рухом звернув з-під рук скриньчину, писану в кола і зорі, під хитрим засовом… Вона вдарила з силою об долівку і розскочилася настяж: зміст її, кілька десятків пергаменових листів майнув півкругом у повітрі, як кабалістичне віяло.
Ібн-Гор звився лисицею понад долівку, та Добриня випередив його на півскоку і захопив обіруч жмут писаного листя. Проміж рамена мага він закинув туди зором як удкою, а тоді скричав щосили:
– Шпиг! Це ж пляни мниських твердинь, це ж ваша!
Утиск рамен Ібн-Гора ослаб, непорівняним способом він зверг від одного маху смугнастий одяг кочовника, аж простелився між ним а Добринею як нагла перепона, і в чорних лудах, чернечих, скочив як вихор у двері.
Свіча від продуву загасла, та ігумен бачив ще блиск добутого меча і воєводу, як випав за втікачем з лютим, не подібним до себе окликом:
– Мозґава!