Приватне життя феномена
- Автор: Гуцало Євген Пилипович
- Серия: Пригоди Хоми Прищепи #2
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Приватне життя феномена». Краткое содержание книги:
– Подумаєш! Може, той Джон теж тільки свою англійську знає, а в українській – ні в зуб ногою? Ой, Хомо, воювали, хоч ми не знали англійської, а вони української. Й розуміли одне одного, й німця побили. То як же нам не зрозуміти одне одного в мирний час? Фронтовик фронтовика завжди зрозуміє й пригостить, а мені вже пора й за океан, бо тут тісно... Може, вони там позабували за війну, то треба нагадати, бо дуже носяться з тими атомними ракетами. Отак би ходив у них від хати до хати, від села до села, здибався б із фронтовиками – й нагадував!
– Еге, Дмитре, видать, що мати тебе в голову не била, маєш спичку в носі!
– І скотина розумна, дарма що не говорить, а чому б то мені бути дурнішим за худобу? Очі мої, Хомо, бачать далеко, а розум іще далі... Отож поїдемо вдвох до Америки, так?
Очі в Хоми стали голі-голісінькі, наче зажурились, що йде зима, а кожуха нема.
– Радий би взяти, щоб там, як говориться, на святі мати бодай одну лату, але...
І бойовий побратим Дмитро Волосюк хоча ще й не дослухав, а вже очі його теж стали голі-голісінькі, наче зажурився чоловік, що одна нога в нього взута гарно, друга роззута ще краще, а якби третя була, то й не вгадаєш, як би вона по світах пішла.
– А чому, Хомо? – питається жалісливо бойовий побратим. – Думаєш, там не ждуть мене?
– Може, й ждуть, Дмитре, – сказав сумно, як чоловік, що молотив цілий день, а віяти нічого. – Але ж трапляється там багато фронтовиків, які не тільки з гітлеряками воювали і калічились...
– То й що? – недорікувато поспитав бойовий побратим, наче йому в голові й на зяб не орано. Й підморгнув: – Та чого нам журитись, Хомо? Аби живі туди дістались, а голі там будемо!
– Авжеж, не тільки фронтовики, що німців били... А багато й таких, що десь в Африці воювали... Чи в Кореї. Чи в інших державах душили свободу... Як у тому В’єтнамі стражденному...
– То й що? – вперто допитувався Дмитро Волосюк, наче він розуму в божих баранів набрався.
– Як то що? – розсердився Хома, і язик йому так ворухнувся в роті, мовби хотів засичати гадюкою. – Ось у Вашінгтоні чи в Чікаго станеш ти посеред авеню або посеред стріт, еге?
– Ну стану, – похмуро згодився Дмитро Волосюк, потемнівши лицем, неначе не з доброго тіста зліплений.
– А назустріч тобі на милицях іде інвалід, обвішаний усякими нагородами, так? І ти немов із ланцюга зриваєшся, в обійми йому падаєш, сльозами своїми вмиваєш його, так?
– Ну так, – випустив Дмитро Волосюк із рота двійко сердитих слів, немовби їх ґедзь уразив.
– Станеш йому розказувати, як в окопах мерзнув, як із ним зустрівся на Ельбі, еге?
– А чом би й ні! – знов буркнув Дмитро Волосюк, і з кожного слова сердита іскра приснула.
– Вродився ти, Дмитре, і виріс, а розуму не виніс, – дорікнув Хома. – Ото дурень до Америки й дурень із Америки. А який ум, такий і товк... А може, той інвалід у В’єтнамі воював, може, в'єтнамці йому ноги поперебивали, що він тепер на милицях шкутильгає? То ти, значить, поїдеш обійматися та чаркуватися з ворогом в’єтнамського народу? А що тоді про мене скажуть у Яблунівці? А прогресивний люд Америки? Мовляв, який їде, такого й на віз бере!
– Я ще в Америку не поїхав, ще не здибався там ні з яким фронтовиком, а ти, Хомо, вже вибатькував мене, вже мій лоб наскуб, а свого й не наставив. Кум із кумою тири-тири – свині моркву порили, от! Хто сказав, що я там із першим-ліпшим фронтовиком родичатимусь? Бачу, вільно твоїй губці в своїй халупці гомоніти, та краще взяв би мовчок на гачок... О, чи я не зумів би знайти інваліда до душі? Правильного інваліда, що правильно постраждав!
– Став би там товктись, як Сивко в пеклі, то накоїв би такого, що потім довелося їсти заварену тобою кашу й мені, і яблунівському правлінню. Ото краще один раз тут у селі відміряти, щоб потім не довелось жодного разу в Америці відрізати. Бо на похороні треба плакати, а на весіллі танцювати, Дмитре. Отож не будь
сердитим, бо сердите не бува ситим.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ,
Робот Вася, котрий мав замінити Хому на яблунівському корівнику, також навідався на проводи старшого куди пошлють із артілі «Барвінок» до Америки. Від робота тхнуло гноєм, жомом, трудовим потом і ще якимось технічним маслом, яким змащено його численні деталі. За цей час, що робот Вася обзвичаювався в селі, він зовні став скидатись на Хому: начебто ввійшов із головою не тільки в його роботу біля худоби, а й уліз у запасну шкуру грибка маслючка. Й іржати навчився так, як жеребець на стайні, й механічне черево його вже те полюбило, що не одну людську душу загубило, й начебто він хоч і вдома ночував, та не з одною чужою жінкою жартував.