Квентін Дорвард
- Автор: Скотт Вальтер
- Год: 1956
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: А. О. Білецький
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Квентін Дорвард». Краткое содержание книги:
Друга половина XV століття у Франції — час королювання Людовіка XI — є епохою останньої вирішальної і запеклої боротьби короля з феодалами, наймогутнішим з яких був тоді герцог Бургундський Карл, званий Сміливим. Обидві ці історичні особи — і Людовік XI і Карл Сміливий — є головними дійовими особами в романі «Квентін Дорвард», дія якого відбувається близько 1468 року — того періоду, коли боротьба короля з феодалами була ще в самому своєму розпалі і розв'язання її для обох сторін було ще далеко не ясне.
— Чи можу я спитати, кому ваша величність дасть таке важливе доручення? — запитав цирульник.
— Певна річ, чужоземцеві, — відповів король, — людині, яка не має ні родичів, ні особистих інтересів у Франції, щоб ставати на перешкоді моїм планам, і яка надто мало знає нашу країну і боротьбу партій, щоб запідозрити більше, ніж я схочу їй сказати. Одним словом, я думаю доручити цю справу тому молодому шотландцеві, якого я щойно посилав до тебе.
Олів'є промовчав, показуючи цим, що він сумнівається у правильності вибору, потім зауважив:
— Ваша величність раніше не мали звичаю так швидко звірятися на невідомих людей, як звіряєтесь тепер на цього юного чужинця…
— У мене є на це свої причини, — відповів король. — Ти знаєш мою відданість святому Юліанові (тут він перехрестився). Я позавчора молився йому і смиренно просив цього покровителя мандрівників, щоб він послав мені якнайбільше чужоземців, з допомогою яких я сподіваюся зміцнити нашу владу й авторитет. А натомість я обіцяв доброму святому в його ім'я гостинно приймати і підтримувати цих чужинців.
— А святий Юліан, — сказав Олів'є, — у відповідь на ваші молитви послав вам цього довготелесого зайду із Шотландії?
Хоч цирульник дуже добре знав, що н його пана забобонність часом заступала побожність і що нічим його не можна було так образити, як зачепивши цю тему, хоч, повторюю, він знав цю слабість короля і через те запитав дуже лагідним і наївним тоном, однак Людовік відчув приховане глузування в його словах і метнув на нього гнівний погляд.
— Негіднику, — вигукнув він, — тебе недаром прозвали Олів'є Диявол, бо ти наважуєшся глузувати навіть з свого пана й з усіх святих. Якби ти хоч трошечки менше був потрібен мені, я повісив би тебе он на тому дубі перед замком для науки всім тим, хто глумиться з святих речей! Знай, невірний рабе, що ледве я встиг заплющити очі, як переді мною з'явився сам святий Юліан. Він тримав за руку юнака. Святий підвів його до мене і сказав, що цьому юнакові на роду написано врятуватися від меча, від мотуза й від води і що він принесе щастя тим, кому служитиме, і всім починанням, у яких братиме участь. Уранці я пішов на прогулянку й зустрів юнака, якого бачив уві сні. На батьківщині він урятувався від меча, тоді як уся його родина загинула від нього, а тут протягом двох днів він мав щастя уникнути загибелі в річці й смерті на шибениці і вже зробив мені, як я казав тобі, дуже велику послугу. Ось чому я вірю, що його послав святий Юліан служити мені в найважчих, най-і небезпечніших і навіть найодчайдушніших справах.
Сказавши це, король зняв свого капелюха і, вибравши з усіх численних фольгових образочків той, на якому був зображений святий Юліан, поклав капелюх на стіл, як це він часто робив, коли надія чи, можливо, докори совісті хвилювали його, став навколішки і з виглядом глибокої побожності промимрив:
— Sancte Juliane, adsis preeibus nostris! Ora, ora pro nobis![132]
Це був один з тих приступів забобонної побожності, які часто траплялися з Людовіком в найменш слушний час і в найменш підхожому місці і робили цього наймудрішого з монархів схожим на божевільного або на людину, пригнічену свідомістю страшенної провини.
Поки Людовік молився, його фаворит дивився на нього з виразом глибокої зневаги, яку навіть не намагався приховати. І справді, однією з особливостей цієї людини було те, що, залишившись на самоті з своїм паном, він відкидав геть люб'язний і вкрадливий тон підлесливості й покірливості, властивий для його поводження з іншими людьми; і коли в ньому все ж таки залишалося щось, що нагадувало кота, то це був кіт нашорошений, пильний, напружений і готовий до раптового стрибка. Причиною такої зміни в поведінці була, очевидно, впевненість Олів'є в тому, що його пан сам — надто великий лицемір, щоб не бачити наскрізь лицемірства інших людей.
132
Святий Юліане, почуй наші молитви. Моли бога за нас (лат.).