Останній ельф
- Автор: Мари Сильвана Де
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Урбіно
- ISBN: 978-966-2647-63-1
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Останній ельф». Краткое содержание книги:
Розділ тринадцятий
Рана в Ерброу на грудях не була ані глибокою, ані тяжкою. Йоршеві вистачило кількох секунд, щоб загоїти її: коли дракон піднявся понад Даліґаром, стріла вже вийшла з рани, а кровотеча припинилася. Вони ще тільки підлітали до бібліотеки, як рана вже зарубцювалася, а коли приземлилися — на місці рубця була вже звичайна, вкрита лусочками шкіра. Решту дня Ерброу, який почувався просто прекрасно, провів на засніжених вершинах гір, безтурботно ковзаючись по льодовиках і полюючи за глухарями, яких потім запікав на тріскотливому вогнищі із шишок та розмарину. Йорш тим часом лежав горілиць на підлозі печери. Він був цілковито виснажений: його мучила нудота й трусило, як у гарячці. Здавалося, усю ту енергію, яка знадобилася, щоб витягти стрілу й загоїти драконову рану, він вичавив із власного серця, і тепер уже його груди боліли, неначе пробиті стрілою. До цього додавалося й гірке розчарування, що він не знайшов жодних слідів Монсера та Сайри, якщо, звісно, вони досі живі. Аж під вечір Йорш трохи оговтався й виповз надвір, де напився холодної води з калюжі. На його сукні чого тільки не було: грязюка, у яку він падав, сліди від каменів, якими в нього жбурляли, кров із розсіченого чола й бризки драконячої крові, а головне, послід різноманітних птахів, здебільшого сорок та сов, що вкривав підлогу, на якій він валявся, знесилений, іще відтоді, як зліз із драконової спини. Білим залишилося тільки мереживо навколо шиї, та й то не все. Загалом колір сукні коливався від цегляного до яскраво-червоного, з коричневими, чорними та сіруватими плямами й характерними зеленими цятками від посліду синиць, котрі наїлися морських водоростей.
Утім, наступного дня Йорш почувався значно краще й вирішив поновити пошуки. Треба було ще раз повернутися до Арстріда.
Щоб не так впадати в очі людям, вони вилетіли, коли вже смеркалося. Вечірнє небо було не надто прозоре, але й не дуже хмарне. Вони летіли понад модриновими лісами, що височіли непорушно, наче кам’яні колони, в останніх променях призахідного сонця, а далі над каштанами, з яких повільно облітало пожовкле листя, відблискуючи в слабкому світлі нечисленних зірок.
Ліниво змахуючи крилами, дракон поступово збавляв висоту, описуючи широкі кола над рівниною, де лежало сплюндроване село. На небі вигулькнув тоненький місяць, і його світло зразу ж побігло зайчиками по закрутах річки. У цьому світлі, що водночас і линуло згори, і відбивалося від водяного дзеркала, виразно вимальовувались обвуглені рештки спалених хат. Зненацька на місяць насунулася хмара, і все поринуло в темряву. Йорш сидів на спині в дракона: тут було зручно й тепло. Та його не полишало гірке розчарування, що досі він так нічого й не зміг з’ясувати. Він вирушив на підкорення світу й на порятунок своїх приятелів, але не мав найменшої гадки, в якому напрямку рухатися.
Дракон приземлився. Вони з ельфом порадилися, що робити далі. Путніх ідей у жодного з них не виявилося.
Хмару віднесло вітром, і на небі знову засяяв місяць. Йорш опустив погляд: просто коло його ніг у високій траві виблискувало щось незрозуміле. Він нахилився й підняв: то був білий камінь, від якого відбивалося світло місяця. Перевів погляд трохи далі. Тоді розгорнув траву руками. За крок від першого каменя був ще один, тоді ще і ще. З висоти його зросту їх не було видно, але тепер, коли він присів навпочіпки, білі камені складалися у виразну лінію.
Йорш показав драконові цю вервечку каменів.
— Хтось залишив нам слід, — радісно заявив він.
— Нам? Та ж ніхто у світі навіть не знає про наше існування!
— Ну, може, і не для нас, але слід точно залишили! — наполягав Йорш.
— Хто ж міг виявитися таким простодушним, щоб лишати стежку з каменів невідомо для кого? З якою метою?
— Щоб знайти шлях додому. Це була дитина. Так само і я колись, як покидав свій дім, лишив слід із каменів, щоб потім знайти дорогу назад. Правда, каменів мені вистачило тільки на півдня, та й ті через безперервні дощі опинилися під водою. У кожному разі, саме так роблять діти, коли мусять покинути місце, яке не хочуть покидати. Вони лишають за собою слід із камінців, і це дає їм надію. Так вони можуть бодай мріяти, що коли-небудь повернуться назад. Коли все навколо сповнює тебе страхом, надія і мрія бувають важливіші за їжу. Але тепер цей слід — для нас. Він показує нам шлях. Правда, іти доведеться пішки. Камені надто малі, щоб побачити їх з висоти.