Пітьма вогнища не розпалює
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Язык: украинский
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Пітьма вогнища не розпалює». Краткое содержание книги:
Масштаби сюжетної панорами: епоха трипільської культура, період формування Січі Запорозької (часи Байди), XX вік з аналізом феномена Гітлера й Сталіна, XXI вік з футурологічними колізіями, що чекатимуть на наших онуків.
Де критерій для оцінки минулих подій? І чого варта будь-яка оцінка? Що дає вона навіть у тому разі, якщо ти достойно й слушно визначив причини абсурдних чи помилкових дій? Хіба прийдешня історична динаміка матиме якусь тотожність з минулою, щоб врахувати набутий досвід? Кого й чому навчила тисячолітня вакханалія насилля, кровопускання, братовбивства і зради? Інколи народжується підозріння, що будь-яка нова ситуація виростає не з минулих причин, відомих людям, а має корінь у цілком іншій реальності. Наприклад, білі квіти лілії, красуючись на плесі озера чи ріки поряд з іншими прегарними посестрами, мають контакт між собою не в надводному просторі, а в глибині баговиння, у невидимих для ока надрах, куди сягає їхнє коріння.
Чи не в тому абсурд людського буття, що ми не відаємо про власну безодню, де зароджується дух і душа?
Як би там не було, але спогади потрібні, як нитка Аріадни, що має вивести нас до світу, звідки ми випірнули в цю химеричну реальність. Згадуючи свої підліткові роки, я не можу визначити причинності для жодної своєї дії, та й не лише своєї, а й того, що відбувалося з нашою сім’єю, Україною, братерськими народами та й всім людством. Що там говорити про юнацькі літа, коли й тепер ще нема бодай пунктиру, щоб визначити напрям для польоту у вирій. Чи було коли-небудь з тобою, читачу, таке, щоб після пробудження зі сну ти замислювався, хто ти, де ти, як сюди потрапив, як тебе звати?
Зі мною таке відбувалося часто — і в дитячу пору, і навіть тепер, коли голова подібна до квітки кульбаби. Особливо гостро це відчувалося у в’язниці, коли пробуджена свідомість торкалася розплющеним оком кованих залізом дверей чи ґрат, металася судорожно у пошуку пояснення і слухняно та втомлено приймала для вжитку знайомий стереотип земного лабіринту, не маючи сили і вміння прорвати пелену ілюзії та вийти до щасливої реальності.
Але повернемося до тривожної довоєнної пори.
У сороковому році я закінчив неповну середню школу — сім класів, отримав похвальну грамоту. Валя Тригуб, мій незабутній товариш, поступив у восьмий клас Кагарлицької середньої школи, а я подався у Київ — поступати в геологічний технікум. До омріяного учбового закладу мене не прийняли, зважаючи на недостатній вік — неповних тринадцять літ. Батько, який тоді працював слюсарем у військовому училищі зв’язку ім. Калініна, водив мене ще в кілька технікумів — здається, в політехнічний, у педагогічний, проте всюди було те саме: надто молодий. «Пощастило» в технікумі шкіряної промисловості на Печерську: там прийняли документи без екзамену, оскільки я був відмінником. Минуло кілька тижнів, я забрав документи назад, збагнувши, що до шкіряної промисловості не маю жодного торкання ані в минулому, ані в прийдешньому. Батько втовкмачив мене в школу зв’язківців, що містилася на вулиці Прорізній. Вчитися було легко, я схоплював премудрість телефонної та іншої справи, пов’язаної зі зв’язком, на льоту, викладачі були задоволені моїми успіхами і обіцяли блискучу кар’єру. Житло батько знайшов тут же таки, близенько від школи, на розі Прорізної й Хрещатика. То був дім для сімей військовослужбовців, здається, дев’ятиповерховий, надійно змурований з темно-червоного граніту. Куток для мене здала вдова військовослужбовця, похилого віку, привітна, доброзичлива. За двадцять п’ять карбованців вона готувала мені столування, давала постіль. Від неї я дізнався, що маю звичку вночі ходити по кімнаті з заплющеними очима. Така недуга — а може, ні? — називалася лунатизмом. Спочатку вона нічого не казала, але одного разу я, загорнувшись в простирадло, вийшов на балкон і, забравшись на перила, почав балансувати на них. Господиня жахнулася, адже квартира була на шостому поверсі! Вона ледве дочекалася, коли я повернувся до ліжка, повісила замок на балконні двері, а вдень викликала батька. Було вирішено відправити мене додому, чому, до речі, я був тільки радий.