Пітьма вогнища не розпалює
- Автор: Бердник Александр Павлович
- Язык: украинский
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Пітьма вогнища не розпалює». Краткое содержание книги:
Масштаби сюжетної панорами: епоха трипільської культура, період формування Січі Запорозької (часи Байди), XX вік з аналізом феномена Гітлера й Сталіна, XXI вік з футурологічними колізіями, що чекатимуть на наших онуків.
— Чув... читав у літописах...
— Хоробра душа, безстрашне серце. Хочу, щоб ти був таким. Не слід скидати з себе князівську відзнаку, як це чинить баский кінь, що воліє розпрягтися та покачатися на траві! Збережи свій стан, здобудь разом з Вогневиком освіту, вояцьке уміння, станьте мудрими українськими лицарями. Вітчизні потрібні отамани розумні й далекосяжні, щоб стала вона не хлопським краєм, не багатою землею гречкосіїв, на яку накидатиме оком всякий зайда і здирця, а краєм славетних воїв, перед котрими дрижатиме і Порта Оттоманська, і Ляхистан, і далека Московщина! Чуєш, синку?
— Чую, батьку.
— Чи розумієш, про що я сказав?
— Розумію. І чинитиму по слову твоєму...
Так і сталося.
Повернувся княжич до палацу Вишневецького в супроводі Тайноока та Вогневика Івася. Знетямлена від щастя мати обцілувала і сина, і його побратима, зазирала в юнацькі очі, відзначаючи дивний смуток і відчуженість у погляді Димитра.
— Тобі тяжко було, синочку?
— Та ні, мамо! Мені було весело...
— Як то може бути? В руках розбійників, гультяїв? Тебе, напевне, катували?
— Та що ти говориш? До мене ніхто пальцем не торкнувся.
— Навіщо ж ті лайдаки захопили тебе? — сплескувала долонями пані Вишневецька. — Чого вони жадали?
— Зажди, пані Стефаніє, — зупинив безладний жінчин лемент князь Корибут, — дай мені перекинутися парою слів із достойним шани співцем Тайнооком. Слово гонору, ти, старче, достойний звання шляхтича: тримаєш слово і маєш силу гнуздати навіть розбійницькі душі. За сина дякую. Я не розпитую, як тобі це вдалося. Триматиму і я своє слово: твій Івась матиме шляхетську освіту і достойне товариство.
— Хай буде так, князю, — тихо відказав Тайноок, і відгомін печалі позначився в голосі старого. — Дай Боже, щоб наші почуття, пробуджені в дні скорботи, не розтанули, мов сніг на сонці, в пору надмірної пихи та зверхності. Чужа душа глибока й втаємничена, тримай, пане Вишневецький, на добрячому замку ту безодню... повір сліпому кобзареві, котрий бачить дещо таке, що недосяжне зрячим...
— Гаразд, гаразд, — примирливо мовив князь. — На тому покінчимо. Ще одне слово... Не відаю, як порозумілися ви з Вітром-в-полі, проте волію знати, що жадає він від мене?
— Анічогісінько, князю Корибуте, — знизав плечима співець і усміхнувся хитро.
— Але ж, сто дияволів йому в печінку, — скрикнув володар, — навіщо тоді потрібна була йому вся ця драматична пригода? Чи розбійник жадає випробувати моє терпіння? Збудити в мені шаленство і лють?
— І не те, й не інше. Не завжди можна пояснити той чи інший рух нашої душі, князю. А може, й не треба... Це — його таємниця. І єдиний викуп, що його жадає лицар... чуєш, пане Вишневецький? — лицар Вітер-в-полі, — щоб ти ніколи не розгадав цієї таємниці... хоч і мучитиме вона тебе все життя. Прощавай, ясновельможний володарю! Прощавайте, хлопчики! Пані Стефаніє, нехай Матінка Божа обереже твоє дитя в далеких світах... І мого сина разом з ним! Залишайтесь щасливі і не забувайте, що кожної хвилі хтось десь мучиться і плаче. Не забувайте, люди добрі!..
...
І покотила хвиля житейського моря юнаків по світу. Де тільки не побували вони: на берегах Балтійського моря, в пущах Литви, в аристократичних замках Швеції, училися в школах Варшави та Відня, здобували освіту, мудрість, всотуючи досвід зустрічних людей, прочитаних книг, сповнюючи скарбницю сердець відгомоном схвильованого, тривожного світу. :
А коли дозріли хлопці, стали на порі, доля привела їх знову до замку Вишневецького у Лубнах, де тліючі іскри глибинного полум’я душ спалахнули багряним полум’ям, як про теє провіщав старий кобзар, і вихори втаємниченої долі розметали безжально хистку споруду умовних родинних поєднань, стверджуючи прадавню мудрість: якщо сієш вітер — не збережеш урожаю тиші...
Все те, що я відзначав у своїх видіннях, мало дивну тотожність з цим життям, де мислить, діє, шукає стежок автор спогадів, котрі ти переглядаєш, читачу. Долю нашої сім’ї теж підхопив ураган подій двадцятого віку, туго заплітаючи її у фантастичний клубок зустрічей, ситуацій, мрій, розчарувань, страждань, страху і сподівань. Навіть нині мені тяжко, неможливо втямити, що з того нагромадження назвати реальністю, що марною вигадкою, що — ілюзією, а що — зерном душі, яке має дати плід у безмежності світу...