Серед дикунів Нової Гвінеї

Каїн просив вигострити йому маленьку сокиру. Якось я дав йому уламок заліза з поламаної скриньки. Він дуже спритно зробив держално на зразок звичайних топорищ кам'яних сокир, але, замість каменя, він уклав шматок заліза, який я йому дав, і приладнав його зовсім так, як тубільці приладнують камінь. Він спробував гострити залізо на камені, та це йому не вдалося, через те він і приніс свою нову сокиру в Гарагасі. З цього, як і з багатьох інших таких прикладів, видно, що тубільці радісно приймуть і вживатимуть європейські знаряддя при першій слушній нагоді.

Мої гості сиділи довго, і, нарешті, перед тим як іти, люди Білі-Білі, наслухавшись у Бонгу та в Горенду про мої «табу», що вбивають птахів на високих деревах, а також можуть убивати людей, попросили показати їм «табу» й вистрілити. Люди з Рай-мана дуже боялися і просили не робити цього, тобто не стріляти. Однак інші засоромили їх, і всі почали припрошувати мене задовольнити їхню цікавість. Я погодився.

Коли я виніс рушницю, мої папуаси, як отара баранів, згрудилися близько один одного. Багато хто охопив рукою сусідів, чекаючи страшної події. Коли пролунав постріл, вони всі разом, мов снопи, повалилися на землю; ноги їх так тремтіли, що вони навіть не могли всидіти навпочіпки.

Я вже давно опустив рушницю, коли деякі тубільці наважилися глянути в мій бік, підіймаючи трохи голову й віднімаючи руки від ушей, які вони затулили, тільки-но пролунав постріл. Було цікаво бачити вираз страху на їхніх обличчях: роти були напівроззявлені, язик рухався, але ще не міг виразно вимовляти слова, очі також були розплющені більше, ніж звичайно. Тремтячою рукою багато хто робив знак, щоб я відніс страшну зброю.

Вийшовши знову з хатини, я застав тубільців серед жвавої розмови. Вони передавали одне одному свої враження і, мабуть, дуже хотіли якнайшвидше піти звідси. Я заспокоїв їх, кажучи, що рушниця моя може бути небезпечна тільки для лихих людей, а для добрих, як вони, в мене є тютюн, цвяхи тощо. Коли вони пішли, я подався з рушницею в ліс, де натрапив на трьох тубільців. Один грав на папуаській сопілці із звичайної бамбукової трубки, закритої з двох кінців, але з двома отворами з боків — унизу й угорі. Двоє інших поралися коло грубого гнилого пня, який вони старанно рубали кам'яними сокирами; крихка трухлявина так і летіла на всі боки. З цієї маси випадали білі, жирні личинки, які поточили лежачий стовбур.