Тіні над Латорицею
- Автор: Кашин Володимир Леонідович
- Серия: Справедливість – моє ремесло #3
- Год: 1983
- Язык: украинский
- Год: «Днипро»
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тіні над Латорицею». Краткое содержание книги:
Рахівський таксист того дня не приїхав. Виявилося — захворів.
Коваль не дуже переживав з цього приводу. Виклик Полякова мав чисто формальний характер. У його попередніх свідченнях нічого цікавого для справи не було: віз родину — батька, матір і двох дітей. Пасажирів на зворотну дорогу не знайшов. Заночував на вокзалі. Уранці взяв з поїзда до Синяка трьох жінок, а потім порожнем майже до самого Рахова. І коли Поляков через чотири дні з'явився в міліції, Коваль уточнив з ним деякі незначні деталі і з легким серцем відпустив.
Найбільше цікавили Дмитра Івановича пасажири Косенка і Диби. Це були самотні чоловіки. І якщо хустівський пасажир мав хоч сяке-таке вмотивування нічної поїздки, то у приїжджого з Ужгорода не було й цього.
Та й поводився ужгородський пасажир трохи дивно. Зауваження Диби, що той нервував, увесь час приглядався до місцевості, хоч було темно, і вперто мовчав, притягувало професійний інтерес підполковника Коваля…
3
Задушним вечором, коли втомлений Коваль повернувся у готель і перевдягся у піжаму, подзвонив майор Романюк.
— Дмитре Івановичу, хочете поглянути на вечірнє місто? — запитав своїм глухуватим голосом начальник міліції. — Відвідаємо нашу «Червону гірку». Та й Наталі цікаво буде, — додав він. — Якщо не заперечуєте, я запросив нашого хорошого товариша з прикордонників.
Почувши голос майора, Коваль відразу подумав, що з'явилися нові відомості по справі Іллеш. і тепер, слухаючи Романюка, тільки знизав плечима: які там прогулянки! Але, глянувши на Наталю, раптом погодився.
Коваль узяв з собою дочку не тільки для того, щоб показати їй Закарпаття. Розумів, за розшуком убивць не матиме ні дня, ані ночі, і Наталя буде полишена на саму себе. Все ж спільна поїздка якось зблизить їх. Останнім часом у Києві вони хоч і мешкали під одним дахом, однак ніби в різних квартирах.
Дмитро Іванович усе більше задумувався над цим, картав себе, що за роботою віддалився од доньки, був надміру суворий з нею у минулому, хоч суворість ця йшла від побоювання, що без матері не зможе впоратися з вихованням дівчати.
— Знову в міліцію? — зітхнула Наталя, відчувши на собі батьків погляд. Вона сиділа у плетеному кріслі і, поклавши на коліна розгорнуту книжку, спостерігала за Дмитром Івановичем.
— Ні, — відповів підполковник, витягаючи з шафи цивільний костюм. — Одягнись, поїдемо вечеряти на свіже повітря. На «Червону гірку». Зараз за нами заїдуть.
— О! — Наталя пожвавішала і підвелася з крісла, оглянула себе: — А чого мені перевдягатися?
— Поїдеш у цих потертих штанях? — сердито буркнув Коваль і відразу подумав, що знову розмовляє з донькою не так, як треба.
— Не штани, а джинси, — заперечила Наталя. — Кому-кому, а тобі треба розбиратися, — додала докірливо — Джинси тепер навіть у театр одягають. Жахливо відстаєш від життя, Дік!
— Сподіваюсь, не такі потерті! — не поступався батько.
— Знову засвідчуєш некомпетентність, — не здавалася й собі Наталя. — Джинси, чим більше потерті, тим більш модні.
— Виходить, наймодніше ходити у дранті? Зрештою, ти людина доросла, одягайся, як тобі заманеться, але коли ідеш зі мною…
— Можу не йти, — тихо сказала Наталя, і очі її погасли. Коваль зрозумів, що програв бій, і розгублено почвалав у ванну кімнату. Вже звідти вигукнув:
— Ти мене не зрозуміла. Турбуюсь, щоб тобі самій не було незручно.
— Майора покликати? — спитала Наталя, щоб переключити розмову.
— Майора?
Коваль на мить замислився. Знав, що Бублейников, який жив поверхом нижче, не схвалював його за те, що взяв у службове відрядження доньку. При нагоді це, можливо, буде освітлено перед начальством… Проте…
— Подзвони. Коли підійде, передаси мені трубку.
Бублейникова в номері не було. Певно, майор іще не покинув стін міліції. Чоловікові не вистачало дня у задушних кабінетах: одночасно із справою Іллеш Бублейников перевіряв роботу відділу карного розшуку, — і після безрезультатних допитів Довгого та Клоуна він, очевидно, порпається в архівах.
— Що ж, — сказав підполковник. — Зараз заїдуть…
Він не закінчив фрази, як у двері постукали.
«Червона гірка» виявилася дуже затишною. Проїхавши вулицями пожвавленого надвечір містечка, Романюк, Коваль і Наталя опинилися у дивовижному саду, який ріс на зеленому косогорі. Вони посідали вгорі на вкопані у землю лави, за дерев'яний, наче самою природою, а не людськими руками створений стіл.