Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
Шпіндель похитав головою.
— Вона не вірила, а знала. Напевне.
— Але як?..
— Пригадай індикатор заряду на приладовій панелі твого авта. Іноді контакти роз’їдає. Дисплей застрягає на нулі, тож ти вважаєш, що акумулятор сів. А що іще тобі думати? Ти ж не можеш проникнути всередину й перерахувати електрони.
— Хочеш сказати, у мозку є своєрідний індикатор існування?
— У мозку є багато різних індикаторів. Ти можеш знати, що сліпий, коли насправді лишаєшся видющим. Або можеш знати, що бачиш, коли насправді ти сліпий. І — так, ти можеш знати, що не існуєш, навіть якщо живий-здоровий. Перелік довгий, комісаре. Синдром Котара, Антона, дамаська хвороба. Це для початку.
Він не згадав про сліпобачення.
— На що це було схоже? — запитав я.
— Ти про що? — Шпіндель, звісно, чудово все розумів.
— Невже твоя рука рухалася сама по собі? Коли потягнулася до батареї?
— А, ні. Ти досі при тямі, просто… відчуваєш, ось і все. Відчуваєш, куди потягнутися. Одна половина мозку грається в ребуси з іншою. — Він вказав на кушетку. — Підводься. Я вже вдосталь надивився на твої бридкі кишки. І направ сюди Бейтс, якщо з’ясуєш, де вона ховається. Може, знову на фабриці, розбудовує армію.
Сумніви відсвічували на його обличчі, наче сонячні зайчики.
— У тебе з нею проблеми, — зауважив я.
Він почав було заперечувати, а тоді згадав, з ким розмовляє.
— Особисто з нею — ні. Просто… Вона — людський центр керування механічною піхотою. Електронні рефлекси, пришиті до м’язових рефлексів. А тепер скажи мені, де тут слабка ланка.
— Унизу, на «Роршаху», я б сказав, що всі ланки — достатньо слабкі.
— Я кажу не про «Роршах», — уточнив Шпіндель. — Ми спускаємося туди. Що забороняє їм піднятися сюди?
— Їм?
— Може, вони ще й не прибули, — визнав він. — Але коли прибудуть, то, закладаюся, ми матимемо справу з чимось більшим, ніж анаеробні мікроби. — Коли я нічого на те не сказав, він продовжив: — У будь-якому разі, ЦКП нічого не знав про «Роршаха». Вони гадали, що відряджають нас у місце, де всю важку роботу візьмуть на себе роботи. Але ж вони терпіти не можуть поступатися авторитетом. Ніколи не визнають, що рядові солдати розумніші за генералів. Тож з політичних міркувань наша обороноздатність суттєво обмежена — не те, щоб це було новиною, — але я хоч і не солдат, та усвідомлюю: кепська це стратегія.
Я пригадав Аманду Бейтс, присутню при народженні її військ. «Я радше запобіжник…»
— Аманда… — почав було я.
— Мені подобається Аманда. Мила тваринка. Але якщо ми вступаємо в бій, то мені б не хотілося, щоб мій зад прикривала мережа, керована найслабшою ланкою.
— Якщо тебе оточуватиме рій роботів-убивць, можливо…
— Ага, люди так і кажуть. Не можна довіряти машинам. Луддити люблять базікати про комп’ютерні збої і про те, скільки випадкових воєн ми уникли, тому що останнє слово було за людьми. Але ось що цікаво, комісаре: ніхто не каже про те, скільки навмисних воєн було розв'язано з цієї самої причини. Ти досі пишеш свої листівки у вічність?
Я кивнув і навіть подумки не скривився. Це ж Шпіндель.
— Ну тоді можеш додати цю розмову до однієї з них. Може, й буде від того яка користь.
Уяви собі, що ти в полоні.
Мусиш визнати — ти бачила, як це наближалося. Ти вісімнадцять місяців трощила техніку і сіяла біозолі; цього достатньо за будь-якими мірками. Кар’єра реаліста-саботажника зазвичай триває недовго. Рано чи пізно ловлять усіх.
Однак так було не завжди. Колись ти навіть мріяла тихомирно вийти на пенсію. Але потім вони повернули з плейстоцену вампірів — і баланс сил перевернувся догори дриґом, неначе води великого Ґанґу. Ці паскуди завжди на десять кроків попереду. Так і мало бути: зрештою, кровопивці еволюціонували, щоб полювати на людей.
Був один рядок у давньому підручнику з популяційної динаміки, старезному, можливо, ще з двадцятого століття. Різновид мантри — чи то пак молитви — для твоєї професії. Хижак біжить за обідом. Здобич біжить, щоб вижити. Мораль тут така: жертві вдається втекти від мисливців, тому що у неї краща мотивація.
Можливо, це й було правдою, коли все зводилося до питання, хто швидше бігає. Але такий принцип не завжди працює, коли стратегія включає тактичні передбачення та подвійну ментальну обробку. Вампіри перемагають завжди.