Порох із драконових кісток

Вона бачила все це немов навіч — і анітрохи не здивувалася, коли у спортзалі справді хтось закричав: «Вогонь! Вогонь!»

Штоц здригнувся і відвів погляд.

— Договоримо пізніше, Баумгертнер. — Він кивнуй їй і пішов — майже побіг — до залу. Біля входу зіштовхнувся з фізруком, і кілька секунд вони кумедно витанцьовували, пропускаючи одне одного.

Марта нікуди не поспішала. Дочекалася, поки один опиниться в залі, а другий ломитиметься у власний кабінет, — і тоді почала діяти.

Себто теоретично — можна було, звичайно, не ускладнювати собі життя. Просто завтра, коли єгер забереться зі школи, винести кістки. Відвезти на звалище, викинути — і таким чином дотримати слова, яке дали пану Клеменсу.

Але, по-перше, вони цього слова уже й так не дотримали. По-друге, надто великий ризик: піди вгадай, коли розпустяться накладені Мартою невидимі запони. І чи зуміє вона знову здолати кістки.

А головне: вона хотіла допомогти пану Вегнеру. Гаразд, гаразд! — і сподобатися йому теж хотіла. Суто по-людськи, хіба це погано.

Зараз, думала вона, чи ніколи. Імпровізація — наше все!

У залі було відносно спокійно: хлопці під керівництвом Вегнера відтягували від палаючих пакунків ті, що ще не зайнялися. Штоц із старшокласниками взявся за парти та стільці, наказував, щоб відсунули якнайдалі… Артурчик, із криво наліпленим пластирем, метушився навколо перекладин та канатів, які на час збору склали тут-таки, неподалік; Чепурун і Стеф допомагали йому, і Сивий Ерік теж, і Вухастий Клаус.

Прибіг фізрук із вогнегасником. Гаркнув, щоб розійшлися, і пішов заливати все піною, хтось із пацанів прокоментував, інший реготнув, дівчата захихотіли.

Марта обережно, наче випадково підійшла до пана Вегнера — типу захотілося зблизька поглянути на пожежу, от і підійшла.

Точніше, спробувала підійти. Він немов відчув її погляд спиною — миттєво обернувся:

— Марто?

Руки у нього забруднилися, а костюм лишався чистим, наче тільки з магазину. От є ж люди, які в будь-якій ситуації здатні за собою доглянути.

— Вибачте, що відволікаю, пане Вегнере, але це терміново, правда.

Він мовчки кивнув, взяв її під лікоть і відвів у бік.

— Кажи.

— От. — Марта відчула, як червоніють шия, щоки і навіть вуха. Дотик був твердим, але водночас дуже… дружнім, чи що. Жар від пальців відчувався навіть крізь тканину. — Візьміть, я це серед макулатури знайшла. Гадаю, вам… придасться.

Він мовчки прийняв пакунок. Змійку не розстібнув і не запитав, що всередині. Просто зважив у руці, знову кивнув.

— Дякую. Якщо це те, що я думаю… ти мені колосально допомогла. Сподіваюся, ми потім іще поговоримо, а зараз я мушу… — він смикнув підборіддям у бік заляпаного піною фізрука. — Сподіваюся, — додав, — все це лишиться між нами?