Сміх. Біологія, психіка, культура
- Автор: Смаджа Ерік
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-80-9
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Сміх. Біологія, психіка, культура». Краткое содержание книги:
Розрахована на широке коло читачів.
Виклад основних теорій сміху та смішного демонструє нам, що концепції Платона й Аристотеля вписуються до так званої концепції «почуття вищості» того, хто сміється, й применшення предмета, над яким сміються.
Б. Два латинські автори: Цицерон і Квінтиліан.
a) Цицерон[10]. — Марк Туллій Цицерон розглядає сміх і смішне в частині твору De oratore («Про оратора»). Однак свої міркування він зосереджує, зокрема, на сміховинному, яким послуговується оратор, а таке сміхотворення чітко відрізняється від смішного у виконанні блазнів і мімів.
За його словами, предмет, що складається переважно з «жартів», визначається п’ятьма запитаннями:
«1. Яка природа сміху?
2. Звідки він виникає?
3. Чи належить ораторові викликати сміх?
4. До якої міри?
5. Які бувають різновиди смішного?»
На перше запитання він відповіді не дає, відсилаючи за роз’ясненнями до Демокрита.
Що ж до предмета смішного, то Цицерон запозичує концепції греків і, зокрема, Аристотеля. Сміх викликають всілякі потворності фізичного, розумового, морального характеру, людські недоліки, низькі й ганебні речі. Уся сфера применшення та знецінення сміхотворна.
«Предмет нашого обговорення, тобто джерело і, так би мовити, царина сміху — це, либонь, усе непристойне й неподобне; адже сміх винятково або майже винятково спричиняється тим, що позначає або вказує що-небудь непристойне, але сам він непристойним не є».
Оратор може пускати жарти, які для нього слугують соціальною зброєю, наступальною й оборонною, грізною, ефективною та корисною. Це зброя висміювання, соціальний інструмент вищою мірою агресивний і руйнівний, але й заразом звабливий та об’єднавчий.
Утім, спостереження Цицерона про оратора мають загальніше значення, й нижче ми побачимо, що смішне справді становить надзвичайно ефективну зброю, потрібну для атаки, оборони й здобуття справедливості.
Створення жартів оратором улягає низці правил, позитивних (приписи) і негативних (заборони). Вони обмежують поле застосувань, які доволі різняться від практик «фахівців» сміху — блазнів і мімів.
Ці правила стосуються тем і сюжетів усіляких жартів, їхніх слухачів і глядачів, а також застосунку певних технік, характерних для оратора, які не схожі на способи, до яких вдаються блазні та міми.
Деякі теми є однозначно небажаними: крайня злиденність і збоченство.
Інші — вітаються або ж припустимі: людські чесноти, висміювання почварства і тілесних недоліків.
Нарешті, Цицерон розділяє два роди смішного: те, що грається зі словами (вербальне), і смішне, що грається з предметами (невербальне і змішане), як-от міміка та характер.
Кожен рід смішного, і той, що стосується слів, і той, що обігрує предмети, регулюється позитивними й негативними правилами.
Усередині невербального, змішаного смішного Цицерон виокремлює два види: «Вони або виявляють себе за допомогою якогось анекдоту, або ж у миттєвому передражнюванні викривають певний предметний і сміховинний недолік».
Оратор, удаючись до цього роду смішного, має відрізняти себе від мімів, які застосовують гротескне передражнювання, пародію, гримаси й непристойності.
Другий рід представлений «словесними жартами» або вербальним комічним.
«Мовний комізм виникає з якого-небудь гострого слівця або думки. Він також улягає правилам, які відрізняють його від блазенських жартів або тривіальних смішків».
Отож Цицерон викладає «найприйнятніші способи для творення сміху».
«А саме — сміх збуджується несправдженим очікуванням слухачів, насмішкуватим і дотепним зображенням чужих характерів, порівнянням потворного з іще потворнішим, приховуванням наших думок позаду іронії, власною удаваною наївністю і викриттям дурості наших суперників».
Отже, оглянувши ідеї Цицерона щодо сміху і смішного, бачимо, що вони належать насамперед до сфери красномовства, але й мають деякі спостереження загального характеру.
Пізніше ми додамо їх до основних теорій сміху і смішного.
б) Квінтиліан[11]. — У своїх поглядах Марк Фабій Квінтиліан іде за традицією, второваною Цицероном, яка належить царині красномовства. Як і останній, він говорить про сміховинні теми та предмети, вербальні, невербальні, змішані категорії, певні технічні прийоми, що збурюють сміх, сміхотворення та його правила, які регулюють практику оратора, відмінну від діяльності блазнів, жартунів, мімів.
10
Cicéron, De l’orateur, liv. II, t. I.
11
Quintilien, De l’institution oratoire, liv. VI, 3, III («De Risu»).