Спалені мрії
- Автор: Ткаченко Ганна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0224-5, 978-617-12-0560-4, 978-617-12-0563-5
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Спалені мрії». Краткое содержание книги:
– Дай мені випити, що ти там пропонувала, – простягла руку.
Дядько Михайло, налякавшись того голосу, одразу вискочив у сіни, а Горпина подала їй невеличкого кухлика зі спиртом.
– Пий скільки зможеш і лягай на полику, щоб я знала, що ти в порядку. Бачиш, тут про смерть, тут тобі про нове життя – і все в одну хвилину.
Метляючи торбиною, сама не йшла, а слідкувала за кожним Уляниним рухом, роздумуючи, що їй тепер робити. Лише згодом, коли Уляна, витерши хусткою обличчя та добре висякавши носа, полізла на полик, Горпина пішла у двір, поспішаючи слідом за Михайлом. «І чому часто так буває – тільки одна невідкладна справа, тут і друга де й береться, ніби комусь завжди хочеться закрутити все в один клубок. Не могла та Надя зачекати хоч цю ніч. – Їй шкода було Уляну і вона картала себе за те, що покинула її в таку лиху годину. – Ще руки на себе накладе, – чомусь думалося про найгірше. – І чому я не сказала, щоб її з хати не випускали», – навіть збиралася повернутися.
– Проведи мене до Тоні, – нарешті попросила Михайла, – темрява така, що не довго й баночки свої побити. Теж ковтнула б спирту та на піч полізла, у самої страх як погано на душі. Тепер роботи до ранку вистачить. Але тут якось розродимось, а от Уляна бідна жінка, і як їй все оце пережити?
– Я б теж допоміг, тільки не знаю чим, – почувся голос дядька Михайла, який усе зрозумів. – Як відійде, підводою туди відвезу, коня десь випрошу, навіть серед ночі поїду, бо самій туди не можна – серце розірветься. Добре, що й ти того не бачила.
Він завжди був неговірким, а після приїзду з партизанами й зовсім мовчазним став.
– То й доказуй, коли почав, – спинилася Горпина серед дороги.
– Невже сама не зрозуміла? – буркнув невдоволено. – Тільки чомусь про це ніхто не говорить. – Він теж не збирався, аби не такий випадок. – Коли німчугани розпочали в Корюківці свою каральну операцію, більшість партизанських загонів Федорова поблизу розміщалися. Не могли вогню не бачити, який, мабуть, і в Чернігові видно було, а крик точно чули, бо я ж не глухий був. А от чому не прийшли на допомогу? – Він замовк і щось зважував. По хвилі у неї спитав: – Не знаєш?
– Ні, забожитись можу. – І вона вже хрестилася.
– Тоді зовсім дурна. – У таких випадках Михайло не добирав слова. – Ти ж була серед них і все повинна знати – як хороше, так і погане, – відчувалося, що він добрався до правди. – За два дні всіх жителів розстріляли і спалили. Хоч чула, скільки їх було? – Здавалося, що він зараз трястиме її за петельки.
– Ні, не чула, – ледь проказала.
– Близько семи тисяч, самі корюківські партизани говорили! – майже крикнув дядько на всю вулицю.
– І вони не прийшли на допомогу? – аж верескнула Горпина переляканим голосом.
– Готові були, команди чекали, а її не було, Федоров якраз у Москву літав. Правда, нічого б не змінилося, якби й там був. І раніше не було такого, щоб ішли на карателів. Головне для партизан – диверсію вчинити, збурити всіх у тилу, а про те, щоб захищати мирних людей своїх, і мови не йшлося, хоча всі знали, що за одного вбитого німця де десять, де сто мирних людей убивають. У Корюківці за одного тисячу призначили – так їм надокучили партизани.
– То скільки ж, на твою думку, партизанів у лісі було? – хотілося і їй зрозуміти все до кінця.
– Більше двох тисяч. Не рахував, але чув від інших, які про це теж пошепки говорили. – Михайло важко зітхнув.
– Сім тисяч убієнних! – ледь проказала Горпина. – А вони знову пошепки? – у цю мить вона, дійсно, не розуміла людей. – Ще скажеш, що НКВС партизанами керував, – вона й досі не могла стверджувати про те однозначно.
– А хто ж, як не вони? – Він сплюнув спересердя тягучу слину та відкашлявся.
– Скільки ж карателів було, не чув?
– Десь до півтисячі. Звісно, що немало, але впоралися б, якби захотіли.
– То невже побоялися?
– Тьху ти, дурна баба все-таки, – аж скипів Михайло. – І що ти там робила, коли нічого не второпала? – колов її своїми словами. – Ще в сорок першому, як тільки-но пройшов фронт і в окупації все притихло, комусь хотілося, щоб у тилу якомога більше звірств німці чинили. Усі мали боятися їхнього режиму, щоб було жахливіше, ніж той голод, який ми пережили, репресії та розстріли. Кумекаєш?
– Ну й дурень ти, до чого додумався. Це ж треба! – Штовхнула його руками.
Хотіла навіть плюнути в обличчя, бо й душу перевернув своїми словами. Стрималася лише тому, що всередині ніхто не протестував, навпаки – причаївся десь у куточку і збирався погодитися.