Спалені мрії
- Автор: Ткаченко Ганна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0224-5, 978-617-12-0560-4, 978-617-12-0563-5
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Спалені мрії». Краткое содержание книги:
– Та він же його вбив, а хлопці-бандюги закопали в школі під парканом. – Таке всі почули, але, як не шукали очима того чоловіка, знайти не змогли.
Жінки, шоковані таким повідомленням, підходили все ближче до Віктора Петровича. Він розмахував руками і навіть брався за свого пістолета, та все ж дістати його не наважився. До центру гурту вийшов дід Кирило, піднявши руку, подав знак, що час притихнути.
– Дорогі земляки! Нас сьогодні зібрали з іншого питання. – Маючи гарний голос, він завжди виступав. – У нашому селі до цих пір немає голови колгоспу, привозили одного, а він видужав та на фронт поїхав. А незабаром весна, треба зорати і засіяти всі поля, самі знаєте: для армії маємо виростити хороший урожай. Раніше три колгоспи було, і в кожному по голові, а зараз хоча б один хтось командував. Обговоривши все це по-серйозному, Віктор Петрович хотів, щоб ви обрали головою колгоспу нашого солдата Григорія – сина Савелія Афанасійовича, замість колишнього. Він уже домовився з військкоматом та й з самим Григорієм також. А ви скажіть, що ви думаєте з цього приводу. Григорій наш чоловік, тут виріс, знає землю, а чого не знає, у вас питатиме. Отак разом і справимося, – надривався дід Кирило, то прикладаючи руку до серця, то показуючи в бік поля.
– Іч, що задумали? Синка куркульського сунуть головою! Куди ж партія дивиться? Ото сімейка! Батько в німців старостував, а син у червоних начальником буде! То він від війни сховатися хоче, чи що?
Усі бачили, що то була тітка Лисавета та її подруги. Вони вигукували і підбурювали інших. Між людьми розпочалася сварка. Одні обливали Григорія брудом, інші хвалили, а він стояв поряд із дідом Кирилом і згорав від сорому. Дід усе ж хотів завершити розпочату справу, тому просив Григорія розповісти про свій фронтовий шлях, а про те, що Григорій впорається із колгоспом, хотів і сам розказати ще раз, щоб усе добре закінчилося. Але одні кричали: «Нехай говорить», а інші протестували. Не втримавшись, Григорій підняв руку, і всі притихли.
– Я дав згоду бути головою, тільки жаліючи вас, а зараз забираю своє слово і піду завтра на фронт. Без людської довіри я не починатиму справу. Вас тут багато, обирайте іншого, – завершивши свій короткий виступ, узяв під руку батька і повів його додому. Люди ще довго сперечалися, навіть не помітивши, що вже немає ні нового начальника, ні тітки Лисавети з її компанією.
– А як клялася, коли я дитину в її Фросі приймала. Божилася, що більше нічого поганого нікому не робитиме до кінця життя. І так швидко все забула, – пригадувала Горпина, повертаючись із тих зборів.
– Він же наш, він би не дав нас образити. Завтра всі одумаються, але пізно вже буде, – шкодувала і Мар’яна.
Вона поправляла спідницю, аби зимовий вітер не додавав ще більшого холоду і так замерзлим голим ногам, які бовталися в широких старих кирзових чоботях.
– Ніхто й не здогадався, що тітка Лисавета зі своєю компанією вирішили нам помститися за те, що тих бандюг, а з ними і названого зятя-п’яницю на фронт відправили. Зуміла обвести всіх навколо пальця і перемогла. Отак і воюємо один з одним, – зробила висновок Горпина.
Наступного дня раненько всі зібралися вже перед хатою діда Сави і просили Григорія змінити своє рішення. Але Григорій вийшов зі своїми речами і, поспішаючи на поїзд, дав пораду землякам:
– Поки ви будете не дружними, самі страждатимете від того. І дивіться завжди, кого обираєте та на що даєте згоду. За мною жалкувати не варто, можливо, і не вийшов би з мене такий гарний голова, як ви собі надумали, бо й діло те непросте і ситуація не з кращих. А головне – батькова біографія, хоча ви й не відповісте, чому все так? – на тих словах він схилив голову. – Тут у першу чергу комуністом треба бути, а вже потім уміти хліб виростити. Вважатимемо, що збори то необдумане рішення. Зараз прощавайте, мені час, поїзд не чекатиме.
Григорій ввічливо вклонився громаді, бо насправді дуже любив цей батьківський край. А люди, які зібралися, тепер дуже шкодували, що не доклали всіх зусиль учора, хоча й погодилися з тим, що все одно нічого б не вийшло.
– А як змінився! Такий, як батько, став – виважений, розумний, уже як скаже, то все до пуття, а ти тільки розумій! – хвалили його односельці. – Тут виріс, сам змалечку на землі працював, під батьковою рукою ходив. І до чого тут куркулі, і хто таке придумав, і чому про ті часи не забувають? – гомонів люд.