Покора

– Я впевнений, що ти натрапив на цікавий слід… Перечитай Дрюмона[2], – кинув я Стівові, радше щоби потішити його самолюбство, і він глянув на мене із вдячністю та наївністю примхливої дитини.

Вхід до моєї аудиторії (того дня я хотів поговорити про Жана Лоррена) заступили троє суб’єктів віком під двадцять років – двоє арабів і один чорношкірий; на щастя, цього разу вони були неозброєні й демонстрували спокій; хоча на перший погляд загрози не було, все ж, щоб увійти до аудиторії, слід було минути цих типів – тож я мав утрутитися. Я зупинився перед ними; напевно, шибеники воліли уникати провокацій і з повагою ставитись до викладачів – що ж, принаймні, я на це сподівався.

– Я викладач, і зараз у мене лекція, – суворо заявив я, звертаючись до них усіх одночасно.

Мені відповів, широко усміхнувшись, чорний хлопець:

– Та які проблеми, месьє! Ми просто завітали до своїх сестричок…

І він зробив лагідний жест, обвівши рукою сидіння, розташовані амфітеатром. Насправді «сестричок» там було лише дві – панянки з Магрибу сиділи разом ліворуч угорі; вони були вдягнені в чорні чадри з решітками на місці очей – мені вони завжди здавалися порядними дівчатами.

– Гаразд, ви їх побачили, – поблажливо мовив я. І наполіг: – Тепер можете йти.

– Та які проблеми, месьє! – відказав чорний юнак, усміхнувшись іще ширше; він розвернувся – і за ним мовчки пішла решта хлопців. Але, зробивши три кроки, він обернувся.