Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід [UK]

Цього разу запанувала така тиша, що хоч мак сій. Усі погляди спрямувалися на молодого чоловіка, який вийшов із кутка.

— Хто ти? — запитав адк-Вергоф.

Чоловік виконав придворний уклін, замітаючи підлогу широким плащем. Уклін той у переповненій людьми, пропахлій потом залі справляв дивне враження.

— Аредон-гі-Цирен, до ваших послуг. Квард’келл, Меч Істини, Третій Клинок Володарки Степів у храмі Милосердя та Справедливості в Йерті.

Тиша зробилася ще глибшою, на мить здалося, що ніхто не розуміє як себе поводити. Першим відреагував Ласкольник, легенько вклонившись і мовивши:

— Зазвичай Ловчі Лааль Сіроволосої мають дещо більше, ніж просто слова, аби довести, ким вони є.

— Вочевидь.

Чужинець усміхнувся, однією рукою витягнув з-під каптана срібний медальйон, а другою накинув плащ на руку. Руків’я меча блиснуло сріблом: здавалося, начебто чорні та червоні знаки, які оздоблюють піхви, трохи засяяли.

Кайлін глянула на Ласкольника. По нім не можна було сказати, що ця вистава справила на нього враження. Кха-дар простягнув долоню.

— Я можу подивитися на медальйон? І на лист?

Чоловік підійшов до столу, витягаючи з-за пояса складений листок із печаткою. Кха-дар нахилився, уважно оглянув медальйон, що висів на шиї прибульця: там було зображене лице молодої жінки, оточене кіньми в галопі; потім зламав печатку й розгорнув папір. Нарешті задоволено кивнув.

— Ловчий, — сказав. — До храму в Йерті — чималий шлях.

— На жаль, у ці неспокійні часи мусимо йти туди, де ми потрібні, й служити там, де чатує зло, — чоловік говорив це таким тоном, що було незрозуміло: він цитує якусь формулу чи насміхається.

Кайлін придивилася до нього уважніше. Молодий, світле волосся, сині очі — його можна було б назвати красивим, якби не завеликий ніс та іронічна гримаса, приклеєна до губ. Під плащем він мав синій каптан, оздоблений срібною ниткою, зелену сорочку й темні штани, що згідно із найновішою модою були заправлені в довгі, по коліна, кавалерійські чоботи. На його руках були рукавички. Виглядав наче фертик, а не представник збройної руки найпотужнішого храму в східних провінціях.

Ловчий сховав медальйона під каптан і розвернувся до натовпу.

— Ім’ям Храму й Володарки Степів, під загрозою прокляття забороняю чинити будь-які провокації проти Вершників Бурі та будь-які ворожі дії щодо них. Се-кохландійці залишаться тут максимум до вечора. Нікому не станеться нічого поганого. А тепер, — він знову підвищив голос, — я хотів би порозмовляти наодинці з бурмістром, генералом Ласкольником і капітаном Ветормом. Якщо вони потім вважатимуть за потрібне поділитися з вами, добрі люди, почутими від мене новинами — то, напевне, зроблять це.

Зала почала порожніти. Скориставшись сум’яттям, Кайлін потихеньку прокралася сходами нагору до своєї кімнати. Мала намір скористатися своїм маленьким секретом.

У кімнаті не було нікого, якщо не рахувати пса: той, схоже, ще від ранку не рушав із місця.

— Тихо, — прошепотіла вона. — Запишися.