Лютеція

Граф організовував здибанки то в театрі, то в парку, то в ресторації, але завжди щось виникало на перешкоді. Кульмінацією цієї авантури стала звістка, що закохана Юлія бажає обмінятися перснями з коханим. За посередництвом різних тітусь, бабусь, вірних покоївок Борковський передав перстень Вагилевича, а Юлія передала свій з емблемою троянди й підкови. Поетові закрутили голову так, що, за словами Я. Головацького, кожен міг вигадати нісенітницю, а Вагилевич вірив усьому. Товариство графа укладало різні проекти — тікати обом закоханим до Франції, Англії, Америки. Юлія нібито згоджувалася на все. І Вагилевич снував мрії про райське життя в далеких краях з предметом своєї пристрасної любові, виливав свої мрії в листах до Юлії і отримував від неї такі самі любовні листи; але бистре око мачухи розбивало всі плани.

Розпусна фантазія Борковського придумала ще один жарт, що дав новий матеріал для фантастичних байок і пліток. Він обіцяв влаштувати для нібито заручених Далібора (так у листах підписувався Вагилевич) і Юлії шлюбну ніч, запевняючи, що такі історії — звична річ в аристократичних колах. Вагилевич наївно повірив, що Юлія згодилася задля нього піти на такий сміливий крок. Одної прегарної ночі під час запустів приїхала дама в масці до помешкання графа. Борковський мовчки вказав їй покій, де в алькові чекало наготовлене шлюбне ліжко з отороченими подушками під кармазиновим балдахіном. Світло падало лише від однієї свічки. Вікна в покої були щільно зашторені, жоден промінчик місячного світла сюди не пробивався. Над ліжком висіло розп’яття, образ Матері Божої і вінок, посвячений на свято Божого Тіла. Біля ліжка на накаслику[4] стояли громниця[5] і карафка, мабуть, з наливкою, два келихи і мисочка з родзинками. Юлія розібралася й погасила свічку. Поет із завмиранням серця вслухався в сусідній кімнаті до шелесту сукні, до найменшого шереху. На звук дзвінка Борковський впустив Вагилевича в самій білизні до зовсім темної кімнати, повідомивши, де лежить Юлія, і взявши слово гонору, що той не промовить до неї жодного слова.

Вагилевич навпомацки наблизився до ліжка, вловлюючи п’янливий запах парфумів, роздягнувся до решти й заліз під теплу ковдру. Там його чекало гаряче розпашіле тіло, яке без опору дозволило себе пригорнути. Поцілунки були не менш гарячими, але й мовчазними. Руки поета гарячково обмацували омріяний скарб, та коли ковзали по стегнах і намагалися проникнути між них, дівчина їх стискала, тоді він сповз нижче, і вони розкрилися перед його вустами. Борковський задоволено підслуховував за дверима. З алькову любові долинали тільки приглушені зітхання, ритмічний подих, порипування ліжка. Потім запанувала мертва тиша, яку незабаром перервав дзенькіт скла — то Юлія намацала карафку й розлила по келихах наливку. Вони випили, ще кілька хвилин посиділи, притулившись одне до одного, а потім коханець вислизнув з ліжка, поцілував дівчину, зодягся і вийшов. Тієї самої ночі безмовна маска від’їхала. Більше її Вагилевич не бачив.