Лютеція
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7922-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Лютеція». Краткое содержание книги:
Таємничу Лютецію, дівчину зі снів, розшукують герої роману. На перепоні цих пошуків стоїть не менш таємнича організація, члени якої носять імена карт. А десь поза цим світом триває Велика Битва, звістки про яку приносять ціною свого життя мужні Листарі, до яких належить і Лютеція.
Він «почав з того, — пише Я. Головацький, — що розбудив у Вагилевича славолюбність: він величав нібито красу його яскраво-блискучих чорних очей, його чудове чорне волосся. У всіх товариствах, певно, з намови Борковського, усі дами потверджували се з тисячами підлесних додатків. Поет почав вірити, що він красень і може бути львівським донжуаном. Цілими годинами він пересиджував перед дзеркалом, робив різні вигадливі причіпки і любувався своїми чорними очима».
Ізмаїл Срезневський, побувавши у Львові в липні 1842-го, писав у листі до матері: «Вагилевич помешался на том, что в него влюбляются».
«Борковський, звісно, жартував над самолюбством свого клієнта і підсичував його пристрасть, — продовжував Я. Головацький. — У приятельських розмовах, вивідавши, який у нього ідеал краси, Борковський налаштував Вагилевича писати вірші, піддаючи йому теми і мотиви. І той писав мрійливі віршики, декламував їх дамам, вони були нібито в захваті, усе учене товариство не знаходило слів похвали і величало Вагилевича, порівнюючи з Петраркою, Байроном і Міцкевичем».
Ідеалом його жіночої краси була білявка з голубими очима...
Однієї неділі Борковський з Вагилевичем прогулювалися парком серед розквітлих лип на Погулянці, кидаючи позирки на панночок у білих кринолінах, панночки відповідали ледь тамованими усмішками з-під білих парасольок. У парку було тлумно, грала оркестра, крутилися каруселі й вабили око кольорові вогні. З гойдалок і з човнів на ставку лунали голосні сміхи.
— Знаєш, Янку, — промовив граф, коли вони зупинилися біля будки з трояндовою водою, — ти повинен знайти собі предмет любові й так само, як усі великі поети, оспівати його. Бо писання поезій про абстрактну особу, яку читач не може собі уявити і повірити в її існування — це терен графоманів. Великий поет мусить мати свою Лауру чи свою Беатріче.
І тут він почав перебирати усі імена, які гарно звучали. Поетові понад усе сподобалося ім’я Юлія. А відтак він уже писав вірші, присвячені таємничій, ніколи не баченій Юлії. Граф їх опублікував у львівському журналі «Dziennik Mód Paryskich», де й сам друкувався.
Треба сказати, що до 1848 року у Львові видавали тільки два літературних журнали. При цьому тривалий час були лише одні «Rozmaitości», аж поки один кравець не вирішив видавати «Dziennik Mód Paryskich», в якому знайшлися і літературні сторінки. Гонорарів за того часу платити прийнято не було, але кравець для Вагилевича зробив виняток — заплатив йому відрізом тканини на камізельку. Тобто це був перший гонорар в історії Львова.
Усе графське товариство почало переконувати Вагилевича, що в нього поетичне, ясновидне прочуття, магнетизм серця, що вилився в несвідомий потяг до незнайомої особи, яка неодмінно повинна відчути його непідробну пристрасть, відчути це з його віршів, і теж покохати і марити ним. А згодом Вагилевич став пильно приглядатися до всіх краль шляхетного товариства, намагаючись розпізнати свою Юлію, він свято повірив, що вона мусить існувати насправді, і вже снував солодкі мрії. Небавом граф звірився йому, що омріяна Юлія, білявка з голубими очима, справді існує, а походить вона зі шляхетської родини й закохана в чорні очі й чорні кучері поета.
— Вона в’яне й терпить без надії, — розповідав Борковський. — Однак зблизитися з нею поки що неможливо через лиху мачуху.
Вагилевич знову писав сонети, які граф передавав через тітусь і бабусь Юлії. Так зав’язався цікавий фантазійний роман розмріяного коханця з мітичною коханкою. Все товариство Борковського, особливо дами, з ентузіазмом підхопили свіжо-спечену інтригу, підтримуючи тривале листування. Вагилевич з хвилюванням отримував любовні листи від Юлії і посилав їй пристрасні відповіді віршами й прозою. Та довго така таємничість тривати не могла, і мрійника почали долати сумніви, він нервував, йому баглося нарешті побачити предмет своєї любові. І тоді граф урізноманітнив забаву, повідомивши, що Юлія з тіткою і завидющою мачухою будуть в єзуїтськім костелі на такій-то лавочці. Вагилевич пішов до костелу і з-за рогу обережно підглядав, але зустрітися з Юлією очі в очі йому не вдалося, бо вона була в каптурі, з якого вибилося тільки світле пасемце волосся.