Країна Ірредента. Злодії та Апостоли
- Автор: Іваничук Роман
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3558-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли». Краткое содержание книги:
Політичний роман «Країна Ірредента» за своєю композицією нагадує дивний чорно-білий колаж з різних часових пластів українського буття, пронизаних, мов життєдайним світлом, прагненням — попри весь трагізм долі — будь-що ВІДБУТИСЯ.
Повість «Злодії та Апостоли» начебто схожа на пораду — як треба шукати свого родоводу. Та водночас у творі постає панорамна картина історії Гуцульщини на чотирьохсотлітньому відтинку часу із звичаями, віруваннями, мовою та ментальністю горян, духовний світ яких сьогодні зазнав поважних зовнішніх змін, проте у своїй суті залишився предковічним. Фабула повісті ґрунтується на реальному житті гуцулів, однак автор розкошує домислом, що надає творові романтичного шарму.
«Козаки стали кобзарями, а опришки — лірниками і замість бойових гімнів заскиглили жебранки. Таке наше майбутнє військо. А реґіментарями стають каліки перехожі з добрим серцем…» Максим недбало кивнув рукою вбік Трильовського.
Олена осудливо глянула на Максима:
«Не треба бути крайнім максималістом у крайньому песимізмі, це шкідливо, колего… Я, розуміється, ніколи не співала жебранок, мені імпонують гімни, проте я переконана, що вся нація не повинна ставати в одну бойову колону. І якщо хтось обирає для себе роль лірника чи кобзаря, то воно не так уже й зле: без піснярів не обходиться жодне військо. А реґіментарів ми самі собі виберемо, пане-товаришу, може, навіть і Трильовського: як-не-як, а дух у нього бойовий».
«Мені подобається ваш оптимізм, — посміхнувся Максим. — Але чи не могли б ми для зручності перейти на „ти“?»
«З охотою! — підняла Олена келих. — Вип'ємо на брудершафт… однак без поцілунків. Будьмо!»
Усі цокнулися, крім Ольги.
«Вибачте, але я не вмію звертатися на „ти“, — сказала, і її стиснуті губи порожевіли, а суворе обличчя злагіднішало. — А щодо вождів… Чому б і не з калік перехожих? Звідки ми знаємо, в якому прошарку нашої нації таяться лідери? Чей Шевченко, якби не потрапив до Енгельґардта козачком, то б довіку пастухом залишився. Та й не конче, зрештою, вождем повинен стати конформіст з доброго дому, в гетьманському жупані. Ми ще нині нічого не знаємо, може, й серед нас вже є майбутній лідер, і не важливо, у штанях чи в спідниці».
«То правда, — промовив Євген. — То правда. Ми не знаємо, в кому затаївся новітній Дон Кіхот. Іноді творчі сили несподівано вихоплюються вгору і спадають долі, немов могутні метеори».
«Які зазвичай гаснуть у морі нашої дрімоти», — додала Марія.
«Не завжди, не завжди, — зблиснув холодок в очах Євгена. — Роками здавалося, що Мазепа потонув у підданській дрімоті, а став творцем національної ідеї…»
«Ти згадав, Євгене, Дон Кіхота, — заговорив Роман. — Але ж його пориви були марні».
«Тому, що він тягнув за собою в лицарські походи приземленого плебея Санчо Пансу і зрісся з ним в єдине ціле. А Санчо оберігав свій ситий спокій ціною рабства», — сказала Ольга.
«Наше завдання — змінити плебеїв на воїнів», — промовив Євген.
«Для цього мусить статися вибух сорому за своє плебейство. Як у Франковому „Мойсеї“: „Із номадів лінивих ця мить героїв сотворить“, — резюмував Максим. — Та я почув у нашій розмові приховану тенденцію до глорифікації гречкосіїв, ідеалом яких є борщ і каша, а не свобода».
«Але ж ту гречку, той борщ і кашу спочатку мусимо спожити, і аж тоді матимемо силу ширяти думками в піднебесних висотах, — пожвавився стриманий Євген. — Сервантес тому і став безсмертним, що поєднав у єдине ціле лицарські пориви Дон Кіхота і шлункові потреби Санчо Панси. Щоб військо втрималося на лінії фронту, мусять позаду йти тиловики з польовими кухнями».
«Можливо, й так, — тихо проказала Ольга, помітно знизивши свій максималістський запал. — А мені сподобався ваш вислів, пане Максиме, про вибух сорому.
Він мусить нарешті пролунати. Я, звичайно, не відкидаю потреби в гречці й борщі: голодна людина не здатна ні до битви, ні до любові… Але в мент вибуху сорому ми мусили б передовсім подбати, щоб у душах збайдужілих онуків спочатку прокинувся не інстинкт голоду, а волелюбний дух Святослава, Кривоноса, Ґонти… Бо якщо ні, то нинішній наш Здвиг із задуманого Трильовським і Боберським сигналу до битви залишиться в пам'яті нащадків дешевою опереткою, а може, ніхто про неї і не згадає…»
Трильовський нарешті закінчив свій предовгий тост, на сцену вийшли артисти театру «Руської Бесіди», стали позаду музикантів, а тоді вдарила музика і пролунала пісня. Роман запросив панну Олену на вальс, і кружляли вони, закохані, наспівуючи за артистами новий романс, і шептав Роман у вушко дівчині: «Кохана, не забудь…»
І, мабуть, не мав би той вальс кінця, та сталося таке, чого ніхто не сподівався… До Спортової зали примчала намісницька карета. Трильовському й Боберському дали про це знати, й вони вибігли привітати графа Коритовського, який пообіцяв прибути на комерс. З карети вихилився намісник Галичини, щось упівголоса сказав Трильовському, рвонула четвірка коней — намісницький повіз покотився Стрийським гостинцем. Гетьман «січовиків» улетів до зали блідий і розгублений, він зняв мазепинську шапку, зупинив забаву й оголосив страшну новину:
«Пані й панове, прошу розходитися по домах й чекати розпорядження влади. У Сараєво вбито спадкоємця престолу Франца-Фердинанда! Найясніший наш цісар оголошує Сербії війну…»