Країна Ірредента. Злодії та Апостоли

«Це мої подруги від серця: мужатка Ольга Басараб, тож не дуже заглядайтеся на неї, і ще вільна — панна на виданні Марійка Бачинська. Знайомтеся, дівчата, ці хлопці-молодці теж мої друзі: Євген Коновалець і Роман Дашкевич… Тож ходімо, кавалери, столик замовлений». — І відважно, як справжня наречена, взяла Романа під руку.

«І мене візьміть до свого гурту, я ж сам, як сирота, з квитком у руці», — почувся позаду чийсь голос.

Оглянулися.

«Господи, та це ж Безрідний! — сплеснув у долоні Євген. — Ну, певне, що так, ходи з нами, Максиме… Дівчата, прийміть до компанії нашого приятеля — теж правника».

…Запала тиха травнева ніч над горами; верхи Кливи й Маківки ніби вивищилися, виросли й вихопилися зі смерку до зоряного неба; із зеленого бездоння ізвору потягло свіжою прохолодою, від якої всяк у землю гіркий запах згарищ; десь там, у глибокому проваллі, мирно тече потічок, наповнюючи перламутровим жебонінням загуслу тишу; сивий туман глушить вуха і вселяє в душу поручника Дашкевича благословенний спокій, відокремивши вояка від світу, в якому чатує смерть, ніде й ніщо не нагадує про фронт, що затаївся на протилежних схилах завмерлих у бойовій поготівлі найвищих верхів Бескидів.

А втім, заціпенілу гірську тишу таки пронизує давка тривога, й Роман, відчуваючи її дотик, ховається у мрійливий спогад: дзюрчання струмка в глибині ізвору обертається солодкою мелодією незабутньої пісні: у нічній окремішності, серед сповнених непевністю гірських обширів, поручник тихо, в унісон з гомоном потічка, наспівує: «Ой там у Львові музика грає, танець жваво йде, дівочі очі, мов зорі, сяють, Любка всіх вперед веде… — а флейти захлинаються, гудуть гобої, дзвенять струни цимбалів, крає душу скрипка й сопілка виливає вологий звук… — і усміхається чарівно, і хилить голову на грудь, а дансер шепче, дансер просить: кохана, не забудь…»

Чи то було, чи мариться?.. Незмірно далеко від розритих окопів гомонить стихаючи залюднений Стрийський парк — так далеко, гейби у нереальності; а Спортовий зал двигтить музикою, накостюмований гетьман «січовиків» Кирило Трильовський владним жестом зупиняє музикантів і починає виголошувати тост на честь пробудженої України в обіймах доброї матінки Австрії; він говорить довго і ніяк не може зупинитися — згадує козацьку славу й подвиги запорожців, які ось нині воскресли, і батько наш, найясніший цісар Франц-Йосиф, уже дав дозвіл на створення українського легіону в складі австро-угорської армії, а ми присягнемо йому на вірність, і він поведе нас на переможну битву з москалями…

За столиком біля вікна сидять шестеро друзів. Сувора Ольга Басараб слухає вірнопідданську промову Трильовського зі стиснутими до білоти губами; Роман Дашкевич ловить слова промовця й невизначено похитує головою — мовляв, для початку цього досить, при тому не відводить закоханого погляду від Олени Степанівни; Євген Коновалець сидить незворушно, обличчя в нього непроникне, злегка відстовбурченим лівим вухом вловлює зміст мовленого і важить вартість слів Трильовського; панна Марія Бачинська й панна Олена пошепки про щось перемовляються, а Максим Безрідний не втримується і вголос кидає репліку: