Не вурдалаки
- Автор: Талан Светлана
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- ISBN: 978-966-14-5335-6,978-966-14-4692-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Не вурдалаки». Краткое содержание книги:
Коли в село вступили німці, то на березі річки, у кінці нашого городу, поставили свою кухню.
– Не ходіть туди! – щодня наказувала нам мати.
Спочатку ми дослухалися її застережень і боялися навіть носа поткнути на город. Але дитяча цікавість брала своє. До того ж у німців були такі привабливі різнокольорові дротики! Як же не підійти ближче та не розгледіти все своїми очима?! Коли вдома не було дорослих, набралася сміливості та й пішла до кухні. Один із німців біля берега річки якраз чистив піском великий казан. Дивлюсь, а біля кухні лежать привабливі кольорові дроти.
– Пане, дай, – прошу і пальчиком на дроти показую.
Він, напевне, зрозумів мене, засміявся, щось сказав по-своєму, погладив мене по голівці. А потім взяв якісь щипчики і нарізав шматки дротів. Схопила я їх та мерщій бігти додому. Доки дорослі повернулися, я вже встигла познімати обмотку, нарізати її на невеличкі шматочки, нанизати на нитку та зробити намисто. Мама заходить до хати, а я вже красуюся в обновці. Посварила мене за те, що ослухалася, але, мабуть, не дуже, бо я ще не раз бігала до берега та просила дроти на намисто. Кілька разів один німець давав мені виварені кістки. Мати ще раз їх варила, і ми всі ласували.
Часто німці заходили до хати за харчами. Старші нас навчили: тільки побачите, що заходять до двору, залазьте на піч і плачте якнайголосніше. Заходять вони з автоматами до хати і своє: «яйко», «млєко», а ми ревемо на печі: «Ми німців боїмося!» Подивляться на нас, порахують наші голівки, що з-за комина виглядають, порегочуть та й підуть. Напевне, у них теж діти були. А ось курей заходили у двір і самі ловили. Повідривають їм голови і кинуть, а ми позбираємо ті голови та й варимо.
Цілу війну у нас прожила корівка Зірка. Кілька разів заходили німці до двору, щоб забрати її, однак, подивившись і порахувавши дітей, залишали. Але одного разу німців привів поліцай. Почали вони виганяти корову з хліва, аж тут вискочила надвір Тьотя і почала благати їх не забирати корову, бо діти з голоду помруть. Вони ні в яку. Тьотя впала на коліна, почала благати німця, хапати його за руки, молити. Німець навів на неї автомата і мало не застрелив, але ми так налякалися, що не поховалися на печі, а почали ревти прямісінько посеред двору. Поліцай не зважав на наш плач, а німець подивився на нас, сказав щось поліцаєві та й пішов геть з двору. За ним неохоче поплівся поліцай.
У садку у нас росла велика яблуня. Біля неї був виритий окіп. Це була яма, на яку зверху поклали дошки й засипали землею. Там завжди стояв напоготові каганець, а на долівці лежало кілька дощок. Коли запалювали каганець, то на мене наводили жах земляні жаби, які виповзали зі стін на світло. Їх я боялася більше, ніж самих німців. У пам’яті залишився епізод, коли над селом почався бій двох літаків – нашого та німецького. Мати, Тьотя, материна сестра – всі молилися, дивлячись з окопу в небо. Бій тривав довго. Нам було дуже-дуже страшно. Ревли двигуни літаків, летіли запалювальні кулі. На двох кінцях села спалахнули, загорілися хати, вкриті соломою. У тому бою наш літак збили, і лише після війни відбулося перепоховання льотчика.
Одного дня чуємо на вулиці галас, люди кудись біжать. Побігли й ми. Люди біжать на шлях, «наші», «наші» – чути повсюди. У селі на красивому білому коні попереду їхав бородатий чоловік. «Ковпак, сам Ковпак» – прошелестіло юрбою. Партизанів зустрічало село хлібом-сіллю. Вони дозволили мешканцям села забрати все з німецьких складів. Люди кинулися розбирати харчі. Мати принесла півмішка зерна, а надвечір повернулася Тьотя, яку ми ледь пізнали. Вона була вся покусана бджолами, але щільники з медом таки роздобула. А через день село знову зайняли німці. Вони видали наказ, якщо все не повернуть – розстріл. Довелося матері повертати зерно, але кілька кілограмів все-таки засипали у горщик та вночі закопали у садку.
Дійшли чутки, що демобілізованих з нашого села будуть провозити у вагонах залізничною колією за сорок кілометрів від села. Багато жінок з вузликами вирушили туди пішки з надією побачити своїх чоловіків. Почала збиратися і наша мати.
– І я хочу до тата! – плакала я.
– Не можна, дитинко, це дуже далеко, – сказала мама.
– А булочку від тата принесеш мені?
– Гостинця обов’язково принесу, – пообіцяла мати та додала: – Якщо, звичайно, тата побачу.
А повернулася вона за кілька днів стомлена, змарніла. З батьком вона так і не зустрілася. Роздала солдатам гостинці та й повернулася додому.