Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Не вурдалаки - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Не вурдалаки

Электронная книга - «Не вурдалаки». Краткое содержание книги:

Вихованці війни, вони мали за розкіш одяг і взуття, за щастя – відвідини кінотеатру на зекономлені на їжі копійки… Вони мріяли, закохувалися, одружувалися й не ділили дітей на своїх і чужих… Коли Марія та Роман побралися, вони були ще зовсім молоді, але душами вже починали сивіти: далося взнаки життя під час німецької окупації. Насильство, знущання, голод, смерть проносилися перед дівчачими і хлопчачими очима – то тепер вони вурдалаки? Горору не буде, буде війна – війна за людську гідність і право на спокійну старість…
1 ... 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21
Перейти на страницу:

…серпня 1954 р

Не можу навіть повірити у своє щастя! Сьогодні я знайшла своє прізвище у списку тих, хто вступив до інституту! Спочатку я не повірила, хоча була майже впевнена, що буду зарахована. Я навіть очі протерла і прочитала своє прізвище ще раз. Серце шалено калатає у грудях, готове їх розірвати, а мені хочеться і сміятися, і плакати водночас від такого щастя. Хіба це не справжнє щастя?! Про цей день я мріяла десять років! Десять років я наполегливо, терпляче та вперто йшла до цього дня. Здійснилося! Збулося! Тепер я справжня студентка! Я буду жити у місті, ходити на лекції до поважних викладачів. Кожен день буде мене наближати до заповітної мрії – стати вчителькою.

Валя теж вступила. Тепер ми проведемо разом з нею ще п’ять років.

Як же гарно на душі! Вона радіє, співає, готова обійняти весь світ, цей прекрасний світ, щасливе майбутнє і все-все-все! Валя буде чекати вечірнього потяга, щоб поїхати додому. А я не можу так довго чекати. Вийду за місто, зніму туфельки та босоніж побіжу швидше додому. Що зараз для мене п’ятнадцять кілометрів?! Я не пройду їх, пролечу, щоб швидше сповістити батькам радісну новину. Шкода, що Тьотя не дожила до цього щасливого дня. Вона також раділа б зі мною.

…вересня 1954 р

Сьогодні я з Валею знайшла будинок, де можна винайняти кімнату. Адресу нам десь роздобув Петрусь.

– Там добра господиня, – сказав він. – Не буде лаятися, бо у неї завжди квартирують студентки.

– А якщо ми їй не сподобаємося? – завагалася я.

– Щоб ми та не сподобалися? – розсміялася Валя. – Та такі дівчата, як ми, на дорозі не валяються! Чи не так, Петю?

– Звичайно! – сказав той і подивився на мене якось по-іншому, не так, як завжди.

Його погляд був повний ніжності та захоплення. Я зовсім знітилася, зашарілася, опустила очі та почервоніла. «Ну, Валюшко, начувайся! – думаю про себе. – Завжди ти ставиш мене у незручне становище».

– А Ніна? – запитала Валя.

– Що Ніна?

– Вона ж твоя сусідка.

– Ну то й що?

– Вона прохала знайти житло, щоб жити з нами разом.

– Якщо вона стала студенткою цього ж інституту, то це ще не означає, що вона повинна жити разом з нами, – сказала я невдоволено, бо чомусь не дуже хотілося жити з Ніною під одним дахом.

– Дівчата, – Петрусь втрутився у нашу розмову, – не сперечайтеся. Господиня гарна, але вона може прийняти на квартиру лишу двох студенток.

– Ось і добре! – задоволено сказала я, і настрій у мене одразу поліпшився.

Дійсно, господиня будинку виявилася доброю старенькою. Лідія Максимівна займала одну кімнатку, а нас провела до іншої. Старенька шафа, стіл для занять, покритий чистою вишиваною скатертиною, полиця для книжок, на якій у порядку зростання стояли слоники, одне ліжко – ось і все, що могло поміститися в цій невеличкій кімнатці. Все чистеньке, акуратненьке, прикрашене вишиваними серветками.

– А тут наша з вами кухня, – сказала Лідія Максимівна. – Можете на плиті готувати їжу. Подобається чи ні?

Звичайно ж, сподобалося.

– Ми залишаємося, Лідіє Максимівно, – відповіла за двох Валя. – Коли можна привезти речі?

– Та хоч зараз!

Ми перевезли свої речі того ж дня. А ввечері вже спали з Валею на одному ліжку під однією ковдрою.

…вересня 1954 р

Вранці Валя заправляла ліжко, коли покликала мене:

– Марійко! – зашепотіла вона. – Йди-но швидше сюди!

Я підійшла.

– Дивися! Що це? – тикнула вона пальцем на простирадло.

Там, на ліжку, в тому місці, де вночі знаходилися наші ноги, було безліч маленьких цяток крові.

– І дійсно, що це?

– Давай запитаємо Лідію Максимівну, – запропонувала подруга.

– Чи й не дивину побачили! – посміхнулась господарка. – Це ж ви блощиць натовкли ногами.

– Блощиць?! – перепитали ми в один голос.

– А то ж кого?! Вам у селі комарі та мухи надокучають, а в нас, у кого дерев’яні будинки, всюди живуть блощиці. Та ви не бійтеся, великої шкоди вони вам не завдадуть, – заспокоїла Лідія Максимівна.

Коли господарка пішла, Валя запропонувала:

– Давай знайдемо інше житло. Я боюся блощиць.

– Отака завжди смілива, а маленьких блощиць злякалася! – посміхнулася я.

– Я не жартую.

– І де ти посеред навчального року знайдеш житло? Чи ти думаєш, що живеш у великому місті, де повно людей, які здають житло? – кажу я їй.

– Все одно можна спробувати.

– Зваж, що будинки тут майже всі дерев’яні, тож не виключено, що і там будуть блощиці.

– Можна пошукати квартиру в цегляному будинку, – вже не так наполегливо каже Валя. Бачу, що вагається.

1 ... 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)