Графиня
- Автор: Лис Володимир Савович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: ПВД «Твердиня»
- ISBN: 978-617-517-032-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Графиня». Краткое содержание книги:
Вічність і нерозривність часоплину з його історичними колізіями, проблемами і таємницями, з його особливими колоритом і ароматом, проходять через весь роман, через образи головного героя, провінційного вчителя і художника Платона, його учениці, відомої художниці, інших персонажів, зокрема таємничого убивці собак, проповідника «Природного Євангелія» і ще таємничішої «білої графині» Венцеслави, єдиний портрет якої зберігається в місцевому музеї.
Роздуми про сенс життя, болісні пошуки цього сенсу, моральний і мистецький вибір, складні, але глибокі почуття головних героїв, які вони намагаються приховувати, — все це створює яскраве поліфонічне тло твору.
— Тобі пора, — сказав він з якоюсь нелюдською люттю. — Чуєш, пора?!
— Що ти маєш на увазі? — спитав я на бігу.
Він не відповів, жбурнув у мене сухою гіллякою і побіг вбік за кущі. Я зрозумів, що навряд чи наздожену його. Та й бажання переслідувати несподіваного нападника не було. От тільки хто він — божевільний чи кимось підісланий?
«Підісланий?» Думка, що з’явилася зненацька, здивувала мене. Але ще більше здивувала наступна — мені здалося, що я знаю, що означають його загадкові слова. Слова про те, що мені пора.
IV
— Ви із сорок восьмої кімнати? — перепитала мене чергова у вестибулі корпусу.
— Так, — підтвердив я.
— Вам телеграма, — сказала вона.
— Телеграма?
— Так, телеграма, — вона простягла мені бланк.
«Розкажи їй все і негайно повертайся», — таким був текст телеграми.
Зворотної адреси не виявилося, але значилося, що відправлена вона сьогодні вранці з Густого Лугу. Повертайся? Хтось хоче, щоб я повертався, не добувши строку в пансіонаті? Моя колишня хазяйка і коханка? Хтось із моїх рідних? Але коли щось трапилося, то принаймні могли б пояснити що?
Я стояв, тримав бланк телеграми в руці, яка поступово терпла, ставала начеб чужою. А втім, я сам робився чужим самому собі. «Розкажи їй все», — невже хтось у Густому Лузі мав на увазі Інгу?
Я озирнувся, начеб шукав її тут, у вестибулі. Але її не було. Тільки чергова стояла і дивилася співчутливо на мене. Певно, прочитала цей загадковий текст.
— Там, надворі, холодно, — сказав я.
— Що ви сказали? — перепитала чергова.
— Я сказав, що надворі холодно.
— Обіцяли, що завтра знову прийде потепління, — сказала чергова.
— Потепління? — перепитав я. — Звідки ви знаєте?
— Чула по радіо.
— По радіо?
— Так, місцевому. То несподіване короткочасне похолодання. Іноді таке буває і серед літа. Рідко, але буває.
— Он як, короткочасне, — повторив я і раптом подумав, що це похолодання до речі. Дуже до речі. Воно може слугувати виправданням моєму від’їзду.
Гм, а хіба я збираюся від’їжджати? Куди і навіщо? До маленького задрипаного містечка, звідки хтось божевільний надіслав безглузду телеграму?
«Не в телеграмі справа», — сказав хтось мені.
«А в чому?» — спитав я його.
Відповіді не отримав. Чергова стояла переді мною і щось говорила. Та я ніяк не міг добрати змісту її слів. Чи й до мене вона зверталася?
До вестибулю зайшла молода пара. Здається, це не пара, яка селилася в пансіонаті, а таки молоде подружжя. Принаймні, так мені казала Інга. Інга? Щойно я вдруге за цілий ранок згадав про Інгу, як збагнув, що маю її негайно побачити.
— Я, здається, змерзла, — сказала молода жінка, коли подружжя проходило мимо мене.
— Зараз зігрієшся, — сказав її чоловік.
— Чаєм чи вином? — спитала його дружина.
— Дечим іншим, — відповів чоловік з легким смішком.
Молодий, вродливий, він був схожий на полководця, який щойно виграв битву. Принаймні я так подумав, і легке відчуття неприязні ворухнулося в мені.
V
І все ж я пішов не до Інги, а до своєї кімнати, прагнучи, аби там нікого не було — ані мого сусіда, ані Інги. Там і не виявилося жодної живої душі, тільки порожнеча довкола. Порожнеча, більша за саму кімнату.
«Розкажи їй все і негайно повертайся», — прочитав я ще раз.
Я побачив себе поруч з Інгою. На доріжці, що вела з пансіонату в ліс. Потім на тій, що кликала вниз до такого бажаного моря. А як вона не хотіла спускатися тією небезпечною стежкою!
«Ти навіжений», — казала вона.
Чи ми ще були тоді на «ви»? Не пригадаю. Я пішов тоді сам по стежці. На її очах. «Зачекайте», — гукнула вона і теж почала спускатися. Бач — зачекайте. На «ви», це я пригадав.
Тепер я встав і підійшов до вікна. І пошкодував, як і першого дня, коли тут оселився, що з нього не видно моря. Дуже мені захотілося побачити море, розбурхане, свавільне, живе. А найбільше — те вітрило, що боролося з вітром, зі штормом, з долею. І тут я пригадав далекий вогник, який ми бачили вночі. Вогник у морі, який просвічувався крізь гірський ліс.
Я уявив себе на тій далекій яхті, серед ревища хвиль, які раз по разу накочуються на невеличке суденце. На моїх губах з’явився солоний присмак морської води.