Графиня

— Тобі було просто цікаво, — здогадався я.

— Ні, не тільки, не тільки… Ой Господи, що ж я наробила…

Мирося забилася в істериці. Довго й нудно, з допомогою її напарниці по зміні Алевтини (вона приймала абонплату), вродливішої і до того ж давно заміжньої, я заспокоював Миросю, відпоював водою і мусив зрештою вести до кав’ярні на сік. Це вже було після того, як я дізнався, що той чоловік попросив Миросю відіслати телеграму такого-то дня і числа. А сам приходив на тиждень раніше.

— Я зробила вам недобре?

Що я міг відповісти на ці слова? Заспокоювати, обуритися, ляснути по щоці?

— Ти зробила, як і належить, — сказав я.

— Він мені… Він мені дав аж сто гривень, — зізналася Мирося.

— Ого, — сказав я. — То ти стала відразу багачкою. Може, поділишся?

Здається, Мирося сприйняла мої слова за щиру монету.

— Я вже їх розтратила. Купила Віталикові ранця до школи.

Віталик був її молодшим братом, такий же невродливий, ще більш цибатий, але, на відміну від сестри, заглиблений у себе.

— І ще я купила собі… Собі… Духи… Навіть трохи довелося докладати.

— Заспокойся, — попросив я. — Ти ні в чому не винна.

— Ви справді так вважаєте?

— Авжеж. Втри сльози, — сказав я цілком щиро.

Не треба було мати багато олії в голові, аби збагнути, що я опинився в центрі якоїсь афери. Хтось виштовхнув мене з пансіонату, використавши того дурника (чи такого вже дурника?), спровокувавши мене на цю ганебну втечу. Але чому я піддався? Не вже я внутрішньо був готовий до приходу тієї телеграми? Але хто міг про те знати?

Я подумки повернувся в Крим. Інга? Ні, неможливо було так розіграти мене. Неможливо було й уявити таку підлість з її боку. Тоді хто? Її колишній коханець? Той, якого я зустрів тоді в лісі? Чи хтось інший, мені незнаний?

«Я ніколи не розгадаю цієї загадки», — подумав я.

— Ви справді не…

— Ти вже про це питала, — перервав я. — Витри сльози, бо геть розмазала туш. Ні, краще вмийся.

Хвилин за десять, дорогою до бару, я дізнався про приємну для мене новину. Ще якийсь чоловік ходив по містечку продавати товар (ну всілякі там бритви, леза, масажери), побачив у Миросі мої картини і купив одну з них, на якій був зображений старий ясен. Той самий, якого я лише й міг останнім часом писати.

— Він мені дав сімдесят гривень, — сказала Мирося і в її очах знову майнув переляк. — Я зробила недобре, Платоне Васильовичу?

— Ні, чому ж, — відповів я. — Я ж подарував тобі ці картини, отже, ти їх власниця і можеш розпоряджатися, як завгодно.

— Справді? — зраділа Мирося. — Тоді я візьму вам до соку коньяку.

— І собі, — сказав я.

— Я ж на роботі.

— Тоді побенкетуємо після роботи.

— Добре, я зайду до вас.

Вона вже майже зовсім заспокоїлася. Йшла, ледь щулячись, а з обличчя поступово зникали червоні плями. Життя тривало для Миросі останнім часом вдало. І я був до цього причетний.