Ненаписані романи
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Видавництво політичної літератури України
- ISBN: 5-319-00605-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Ненаписані романи». Краткое содержание книги:
… Після того як в «Известиях» почали друкувати. повідомлення про розстріл троцькістсько-фашистських наймитів Каменєва і Зінов’єва (заступника Леніна по Раднаркому і голови Комуністичного Інтернаціоналу), обличчя Бухаріна стало жовте, змарніле; він ліг на землю (це було на Памірі), узяв свічку, затис її в руках, склав їх на кволих грудях і, подивившись на батька, посміхнувся:
— Семене, я схожий на покійника?
3
Федір Миколайович Петров, один з найстаріших більшовиків, консультував у шістдесятих мій роман і фільм «Пароль не потрібен» — про Блюхера і Постишева.
Він же й розповів мені історію, яку тепер підтверджують побічні свідчення: хочу вірити, що невдовзі з’ясуються нові обставини, спростувати які неможливо.
— Коли Каменєва і Зінов’єва зламали, умовивши признатися в тому, що вони — за завданням Троцького — організували вбивство Кірова, коли після того, як Сталін дав їм чесне слово, що їх не розстріляють, якщо допоможуть «закопати троцькізм як ідейну течію», суд провели швидко, в метушні не перевірили «свідчення» обвинувачених, заздалегідь написані людьми наркома Генріха Ягоди, і стався трагедійний конфуз, — Петров збільшив звук у старовинному радіоапараті, що стояв на його великому письмовому столі біля вікна, з якого відкривався чудовий краєвид на Москву-ріку і Кремль. — Один із зінов’євців «признався», що він їздив до Копенгагена, щоб зустрітися з Львом Сєдовим — сином Троцького, і зупинявся в готелі «Брістоль». А прудкі на розшук датські журналісти — через тиждень після того, як обвинувачених розстріляли, — опублікували офіційну довідку, що готель «Брістоль» знесли за багато років до описуваних подій, справжня фальшивка… Саме тоді Серго зажадав від Сталіна розгляду цієї справи з викликом свідків, які залишилися живими.
Сталін пообіцяв і зразу ж почав готувати другий процес — цього разу проти заступників Орджонікідзе — Юрія П’ятакова та Григорія Серебрякова. Їх звинувачували вже не тільки в троцькізмі й диверсіях, а й у шпигунстві. Але, на відміну від Зінов’єва (чесно кажучи, він був слабкою, амбіційною людиною, але, певна річ, ні в якому терорі участі не брав), Юрій П’ятаков ніколи не боровся за владу, від опозиції відійшов. Серго затвердив його першим заступником народного комісара важкої промисловості — на ньому «висів» і Сталінградський тракторний, і Горьковський автозавод імені Молотова, і Кузбас, і Магнітка, справді він горів на роботі… Ми всі шанували пам’ять його брата Леоніда, закатованого петлюрівцями в дев’ятнадцятому, словом, чиста була людина, чиста й щира… Як можна було навернути його на визнання у шпигунстві? Комуніст, ленінець — і гестапівський шпигун?.. Тиснути на нього, як тисли на Каменєва — у того лишилося двоє дітей, — важко, сім’я у П’ятакова не склалася, жінка його пиячила, бувало, що й ночував він у себе в кабінеті…
… У селищі «Известий» на Сходні поряд з тією дачею, де жили ми, стояв будинок Карла Радека, який очолював іноземний відділ редакції; друг Дзержинського і Рози Люксембург, що брав участь у революції спартаківців 1918 року в Німеччині, людина все-таки не проста, уїдливо-дотепна, він, після того як публічно відрікся від Троцького (і тому його повернули в двадцять дев’ятому році із заслання), став одним із тих, хто найбільше славив Сталіна, причому робив це з натхненням, талановито. Це він розповідав тоді: «Коба — людина незвичайна! Він дізнався, що новий заступник наркома живе в крихітній квартирці, і наказав перевезти його родину в розкішні апартаменти, обставлені прекрасними меблями… Ось як Коба ставиться до тих, хто чесно роззброївся й порвав з опозиціонерами, зрозумівши страшну суть Троцького»…
(Коли пройшла чергова хвиля арештів, на банкеті з нагоди святкування дня народження Максима Горького спохмурнілий Радек, пильно дивлячись на секретаря ЦК Єжова, виголосив тост: «Я п’ю за нашу максимально гірку дійсність…»
Сталін, не випускаючи люльки з рота, сухо посміявся разом з Олексієм Максимовичем, який не відпускав від себе Бухаріна; його обличчя часом втрачало звичну жвавість, завмирало й ледь-ледь жовтіло, старіючи на очах…)
З квартири, подарованої Сталіним, П’ятакова невдовзі й забрали — того ж самого дня, що й Радека…
Федір Миколайович чомусь зітхнув і, зручніше вмощуючись в кріслі, немов запихаючи своє висохле тіло в звично малий простір між спинкою й бильцями, знову допитливо-вивчаючим поглядом глянув на мене: