Ненаписані романи

… А я не зміг підвести очі на вождя, бо врочисте, заціпеніле, боязке збентеження охопило мене…

Але зате я побачив його маленькі руки, відчув їхнє ласкаве тепло. Сталін легко підняв мене, посадив на коліна, погладив по голові і, кивнувши на газету, що лежала на плетеному столику, сказав батькові:

— Цей номер «Известий» візьміть з собою… Тут в ряд моїх зауважень по верстці… Може, знадобляться Бухаріну й Радеку… Щасливої дороги…

… Кортеж «паккардів» обігнав нас біля в’їзду в Москву — Сталін повертався в Кремль.

У цей же час, тільки з іншого боку, до Кремля в’їхала машина із заштореним склом, в якій сиділи Каменєв і Зінов’єв: їх привезли з внутрішньої тюрми для зустрічі зі Сталіним та Єжовим: учора вони нарешті — після дворічного ув’язнення — погодилися писати сценарій свого процесу, який закопає Троцького, доведе його фашистську суть, — за це, як їх запевнили, їм збережуть життя, а малолітніх дітей випустять з тюрми.

… А коли було прийнято указ, що забороняв аборти, я пригадую, як батько захоплено говорив усім, хто приходив до нас:

— Який же він мудрий, наш Коба, як чудово він готує рішення! Спочатку радиться з рядовими працівниками, з’ясовує всю правду, а вже потім санкціонує указ держави! Ми непереможні нерозривністю зв’язку з вождем, у цьому наша сила!

Усі, звичайно, з ним погоджувались.

А Бухарін, поглядаючи на батька з сумною усмішкою, його захоплення ніяк не коментував, мовчав.

Тільки дядько Ілля, один з наймолодших наших комбригів, похитав головою:

— Сеню, чого ти, як тетерук, заливаєшся? Ти хоч знаєш, де аборти забороняють? Лише в католицьких країнах! Там, де останнє слово за церквою. У них за аборт у тюрми саджають, а комуністи підтримують жінок, які виступають за те, щоб не влада, а вони самі вирішували, що їм робити… Кому охота жебраків та нещасних плодити?!

Батько пополотнів і рвучко підвівся:

— Що, повторення двадцять сьомого року захотів?! Не терпиться?!

… Тоді, в листопаді двадцять сьомого, після розгону демонстрації опозиціонерів — батько брав у ній участь, — брати побилися.

Жили вони на Нікітській, будинок цей тепер знесли; довгий коридор, закладений полінцями, — ще топили печі; зачаєні комуналки з товстими дверима — до революції тут містився бардак, гріховна любов вимагає тиші. Кімнатка діда й баби була малесенька, метрів десять, курити виходили в коридор, тут і зчепилися, коли Ілля, вислухавши захоплену розповідь батька, похмуро мовив: «Чого ж ти раніше Каменєва не тяг за ноги з трибуни, коли його портрети на демонстрації виносили? Як скажуть «ату!», так і кинулись…» — «Ти на кого?! — батькові перехопило подих від гніву. — Ти кого захищаєш?! На кого голос піднімаєш!» — «Та ні на кого я голос не піднімаю… Голова в тебе є? Є. Ну й думай нею, а не повторюй чужих слів, як папуга».

Батько тоді схопив поліно. Ілля легко вибив те поліно в нього з рук, заломив кисть за спину, повернувся й поїхав до себе в Люберці, він був там начальником НКВС. Відтоді брати два роки не розмовляли, тяжко переживаючи сварку.

Помирилися на похороні спільного друга, Василя Сироткіна, його зарізали, коли він був у відрядженні по колективізації, винних не знайшли, а двоє сиріт у нього лишились, Нюра й Зіна, погодки.