Таємниця підземної галереї
- Автор: Колин Владимир
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Таємниця підземної галереї». Краткое содержание книги:
Основна дія розгортається в Констанці.
Відважний антифашист Павло Мунтяну через прохід, що утворився внаслідок струсу шарів грунту після бомбардування, пробирається в підземну галерею і бачить у темряві невідомого чоловіка, який тут же таємниче зникає. Юнак пильно оглядає підземелля і потрапляє в потайну комірку, де знаходить рацію і скриню з радянськими грішми.
Хто ж такий цей невідомий, який обладнав собі схованку під землею? Друг він чи ворог?
У місті точиться запекла боротьба проти фашистського гніту, якою керує підпільна група комуністів, і для успіху цієї боротьби конче потрібно розкрити таємницю підземної галереї.
В боротьбі з підступним ворогом робітники-підпільники виявляють справді нечуваний героїзм, кмітливість і винахідливість.
Твір користується великою популярністю в Румунії. Немає сумніву, що його прихильно зустріне і радянський читач.
Розмова з Чунту не дала нічого, хоча було видно, шо колишній кельнер знає більше, ніж сказав. Як на біду, вийшла ота сутичка. Не міг стриматися і захистив дівчину, схожу на татарку, вкрай розізливши корчмаря. Коли той і мав щось сказати, то тепер однаково не розтулить рота.
Засмучений юнак намагався відновити в пам’яті образ брата, про дивне зникнення якого довідався зовсім недавно; але уявляв його тільки таким, яким той був на старій армійській фотографії. Худощавий, чорнявий парубок з вусиками… Він заміняв йому батька, вчив у школі, потім приставив до ремесла. Рідний тато помер у шпиталі в Молдові, зразу ж після першої світової війни. Павлові сповнилося шістнадцять років, коли пропав Грігоре. Він рідко бачив брата. Той мало бував дома, та й повертався завжди пізно, коли Павло вже спав.
Після його смерті — а може, він і не помер, бо свідоцтво їм видали, так і не знайшовши трупа, — мати вийшла заміж за вдівця, який працював разом з Грігоре. Джіка і Костел — Павлові зведені брати. Вітчим виявився порядною людиною, був дуже веселий тверезий, і ставав сумний після чарки. На початку війни загинув десь на Україні…
Павло озирнувся, але не помітив нічого особливого. Повз нього пройшли два німці, голосно розмовляючи і сміючись.
А якщо Грігоре й справді не помер? Юнак згадав один пригодницький роман, що його читав перед війною. В ньому головні герої зустрілися через десять років, обидва навіть не знали, що вони рідні брати… Дурниці! За десять років Грігоре подав би звістку або щось написав би. Помер, а обставини смерті невідомі. Сави Барбосу нема живого, Чунту не хоче нічого говорити. Зостався ще Януліс…
Як усе дивно вийшло! Минуло стільки років, а він вважав, що Грігоре загинув у порту, розчавлений колодою. Та досить було тільки вилізти на горище, вибираючи звідти все, що може загорітися від бомби (це розпорядження властей він довго ігнорував), і знайшовся лист. Скинув на землю різний мотлох, а сам опинився в найтемнішому закутку, там, куди вже давно ніхто не зазирав. Пилюки було на долоню. Нишпорячи в ній, зачепив ногою якусь картонну коробку, ледве прочитав два слова: Мунтяну Грігоре.
Всередині знайшов примірник бюлетеня Комітету боротьби проти війни, відозву, що повідомляла про створення товариства “Друзі СРСР”, стрічку від безкозирки з жовтими літерами на ній, які він так і не зміг прочитати, складений вчетверо аркуш паперу і пожовклі квитанції.
Хвилюючись, вибрав з коробки усе інше — різний дріб’язок, що нагадував йому про брата. З якимсь побожним чуттям розгорнув папірець і прочитав вицвілі од часу рядки, написані фіолетовим чорнилом. Це був незакінчений лист до дядька в Бухарест, писаний 17 вересня 1934 року, тобто за день до зникнення Грігоре.
“Дядьку Янку!
Не знаю, як там у вас, бо ми оце не можемо звести кінці з кінцями. Сава завтра видаватиме нам в “Якорі” платню, і, видно, я й цього місяця не зможу купити матері хоч хустку. Хай буде, що буде, але на цей раз…”
І більше нічого. Запилене горище здавалося порожньою хатою. Було сумно, як у давній казці.
Спустившись на землю, Павло показав коробку матері. Вона зблідла, тремтячими руками розгорнула стрічку.
“Це з 1905 року, — прошепотіла, — від матроса з броненосця “Потьомкін”… Грігоре одержав її від твого батька…”
Побачивши листа, мама почала плакати. І може тому, що спогади найшли зненацька, що остання думка небіжчика була звернена до неї, мовила пошепки, з заплющеними очима:
“Я не хотіла, щоб ти дізнався, боялася за тебе. Ніколи не знала, коли він прийде і коли піде… Звернула на нещасний випадок. Думала, що так буде краще…”
“Як помер Грігоре?” — спитав Павло.
Став на коліна біля матері, з важкими думами в голові.
“Не знаю, ніхто нічого не знає… Пішов у “Якір”, а я ждала його, ждала… Знову проходить десь до світанку, подумала собі. Один час вважала, що… Та це була даремна підозра. Він любив тебе, Павле… Потім прийшли з поліції і перекинули все в хаті догори дном… Минали дні… Я чекала і не хотіла вірити, що він… День у день, ніч за ніччю… Опісля принесли мені папірця. Повідомили про смерть. Що їм до того? Тільки я його ждала, ждала… Ти не знав, я сама… Через три роки, коли ти захворів, вийшла за Васіле…”
З тим же сумом на серці Павло проминув кілька бічних вуличок, здригнувся і знову оглянувся назад. На першому повороті пішов праворуч, потім знову вернувся туди ж, звідки вийшов. Але не помітив нічого підозрілого і рушив далі, кривуляючи провулками, поки не потрапив на вулицю Кароля, уздовж якої й попростував.