Таємниця підземної галереї
- Автор: Колин Владимир
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Таємниця підземної галереї». Краткое содержание книги:
Основна дія розгортається в Констанці.
Відважний антифашист Павло Мунтяну через прохід, що утворився внаслідок струсу шарів грунту після бомбардування, пробирається в підземну галерею і бачить у темряві невідомого чоловіка, який тут же таємниче зникає. Юнак пильно оглядає підземелля і потрапляє в потайну комірку, де знаходить рацію і скриню з радянськими грішми.
Хто ж такий цей невідомий, який обладнав собі схованку під землею? Друг він чи ворог?
У місті точиться запекла боротьба проти фашистського гніту, якою керує підпільна група комуністів, і для успіху цієї боротьби конче потрібно розкрити таємницю підземної галереї.
В боротьбі з підступним ворогом робітники-підпільники виявляють справді нечуваний героїзм, кмітливість і винахідливість.
Твір користується великою популярністю в Румунії. Немає сумніву, що його прихильно зустріне і радянський читач.
— Розлютився не на жарт, — зауважив молодий котельник, повернувшись до цеху, і лукаво підморгнув.
Фаніка перезирнувся з своїм учнем і застиг на мить з піднятим догори молотом, наче прислухаючись.
— Що?.. Гудок, браття. Гуде гудок! — раптом вигукнув басистим голосом, який заглушив навіть гуркіт машин.
— Тривога! Тривога! — тонко заверещав Лука з другого кінця цеху.
Радянські літаки напередодні бомбили вокзал, знищили там ешелон з боєприпасами. Вибухи чулися аж у порту. Люди вже знали, що, на відміну од американців, російські льотчики бомблять не місто, а тільки військові об’єкти. Порт же був найважливішим об’єктом Констанци.
В ті дні всі були так наполохані, що інженер і майстер, почувши гудок, покинули щойно одержане креслення і першими майнули в браму. Сповнені жаху робітники, полишивши інструмент, побігли за ними. Вже траплялося не раз, що інженери і офіцери за першим сигналом тривоги ховалися, не повідомивши про небезпеку робітників, які через оглушливий гуркіт у майстерні нічого не чули. Лише вибухи бомб нагадували їм про тривогу. І тепер нікому не хотілося знову переживати того страхіття.
З майстерень, канцелярії, складів та амбарів люди сунули бурхливою повінню. Всюди лунали крики, які ще посилювали паніку. Разом з робітниками і техніками бігли солдати та офіцери; вони люто лаялись, намагаючись якнайскоріше добратися до викопаних у високих кручах сховищ. Німецькі інженери натискували на клаксони, не в змозі пробитися крізь людський натовп на автомобілях та мотоциклах. На дахах поралися біля гармат зенітники, хоч ніхто їм не сповіщав про тривогу. Телефонні дроти досить часто виявлялися перерізаними, і зенітники ніколи не могли бути певні, що їм вчасно повідомлять про наліт. Іноді про це дізнавалися вже тоді, коли літаки кружляли вгорі, скидаючи бомби.
Поки на подвір’ї вирувала паніка, поки люди бігли до сховищ, в електричному цеху, крім Павла, зібралися Балабан, Фаніка, Лука, Шербан та інші, по два чоловіки від кожного цеху. Всі вони сіли під верстатом.
— Мова йде про караван, — заговорив Мунтяну.
— Німці посилають в Одесу зброю, боєприпаси та спорядження, — повідомив Фаніка, який завжди дізнавався про все першим.
— Минуло ж три місяці після битви у Сталінграді. Ми повинні діяти активніше, — мовив Павло. — Коли караван допливе в Одесу, війна затягнеться…
На якусь мить замовкли. Знадвору долинали тривожні голоси втікаючих, а в цеху стояла тиша. На даху загупали чобітьми німці.
— Не минуло й місяця після зустрічі Антонеску з Гітлером, — нагадав механік Шербан.
— Пообіцяв йому нове гарматне м’ясо, — похмуро сказав Павло, його попелясті очі блищали ненавистю. — Треба затримувати, скільки зможемо, відправку цього каравану!
— Так! — погодився й Фаніка.
— Всі частини, яких не можна замінити готовими, а треба виточувати або відливати, повикидати в море! — радив далі Павло. — Там, де легко впоратися за день, розтягуйте на тиждень. Тільки німецьких інженерів та шпигів Фраціли стережіться.
— Зрозуміло, — нетерпляче мовив Балабан. — Поки ми самі, давайте зіпсуємо, що зможемо.
Потиснули один одному руки. Поодинці вилазили з-під верстата і зникали в брамі.
— Фаніка, — шепнув Павло, — подбай про “Кармен”. Аж серце крається, коли подумаю про це судно…
— Все буде гаразд, — засміявся Фаніка.
Настала тиша. Всі розійшлися. Знадвору не було чути жодного голосу, тільки німці час від часу гупали по даху своїми чобітьми.
3. ПІДЗЕМНА ГАЛЕРЕЯ
Другого дня стало відомо, що румунські торговельні судна, а також грецькі, югославські, голландські і навіть корабель “Кармен”, які мали скласти отой горезвісний караван, зазнали несподіваної аварії. Звідусюди надходили повідомлення про якісь нові пошкодження, і одноденний строк, даний для закінчення генерального огляду та ремонту, навіть самі німці визнали нереальним. Відправку каравану одклали на десять діб. У порту пішла чутка, що це саботаж, бо чимало робочого часу було втрачено через фальшиву тривогу.
“Чи могли ми зробити тут більше?” — запитав сам себе Павло, обмірковуючи події останнього дня.
Більше — це означало зробити так, щоб судна взагалі не вирушили з порту, або ж, погано відремонтовані, не дійшли б до Одеси. Першого досягнути просто неможливо. Друге теж виключалося, бо кораблі мала приймати німецька комісія.
“Ні, нам не під силу було щось більше”, — відповів собі невдоволено.