Ходіння Туди і Назад

− Але я прочитала всі його твори й точно знаю, що такого в нього немає.

− Але ж Селінджер досі живий [1], − мовила жінка так упевнено, що Лія вже й сама почала сумніватися, проте не переставала сипати запитаннями.

− Так, живий. Проте багато років тому він усамітнився, заховався від світу й перестав писати…

Каміла всміхнулася. У її голосі залунали іронічні нотки:

− Це він сам тобі сказав? Люба моя, − жінка говорила, немов із дитиною, і це дратувало Лію, − як ти можеш знати, що робить Селінджер у своєму свідомому вигнанні: пише чи не пише?

− Але ж він відома особистість. Тривалий час його фани, наче манни небесної, чекають від нього нових творів. Якби він щось написав, це була б сенсація і про це б уже знали в усьому світі, навіть у нас!

− Мабуть, − погодилась Каміла. − Але ж я не сказала, що він видає книжки, а сказала, що пише.

Лії вже терпець уривався:

− Але ж ця книжка видана, вона ж не написана від руки, − випалила вона й рвучко розгорнула томик.

На титулці побачила те ж, що й на обкладинці: ім’я автора й назву. Більше нічого… Ні назви видавництва, ні року. Перегорнула далі. Нічого, жодних реквізитів: ні тобі анотації, ні імені перекладача, ні навіть ISBN. Далі йшов власне текст, увінчаний латинською літерою І, який вона чомусь не наважилася читати. На останній сторінці − те саме. Зміст, де навпроти тринадцяти комбінацій із латинських цифр, що позначали розділи, стояли цифри арабські, що позначали номери сторінок. І все. Ні коли книжку було підписано до друку, ні накладу, ні номера замовлення.

Лія була розчарована.

− Ха. Будь-який дурень може в себе вдома на ПК таке зробити. Написати якусь маячню й підписати іменем класика. Теж мені Селінджер знайшовся!

Ці слова розлютили Камілу, бо вона аж на обличчі змінилася.

− Ти сумніваєшся, що цю книжку написав Селінджер?

− Так, − відповіла дівчина, та, перехопивши впевнений погляд співрозмовниці, завагалася. − Зв’язок із ним відчувається хіба що в назві, судячи з якої, це продовження «Над прірвою в житі». І в ньому має розповідатися, як Голден Колфілд таки не став «ловцем у житі», а натомість сам і звалився в ту прірву, від якої хотів рятувати дітей, − випалила Лія з неприхованим сарказмом.

− Я була про тебе кращої думки. − Каміла промовисто демонструвала своє розчарування. − Коли ти з таким захопленням розглядала книжки, я грішним ділом подумала, що переді мною справжній поціновувач мистецтва. Як ти могла припустити, що Тут з’явилася сумнівна книжка, якась дешева містифікація, незрозуміло ким і де створена?

− То, може, ви мені поясните, як вона тут опинилася? І що це за Тут, і чим воно таке особливе, що в ньому не може бути нічого сумнівного? − трохи винувато, але все ж упевнено мовила дівчина.

Каміла охолола. Ну, звісно. І чого було так напосідати на це дівчисько, яке і справді не знає, куди його занесло? Що їй залишається думати? Дівчина звикла (як кожна нормальна людина) шукати нормальних, логічних пояснень для будь-яких явищ. Що ж із неї взяти?