Ходіння Туди і Назад
- Автор: Гальянова Тіна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Ходіння Туди і Назад». Краткое содержание книги:
− Не знаю, чи варто, та все ж запитаю, − мовила Каміла невпевнено, бо розуміла, що вона сьогодні й так занадто допитлива, і хтозна, як відреагує на це Метр. − Я не була на засіданні, тому не знаю, про що там ішлося. Та мені б хотілося знати, що ти мав на думці, кажучи, що твоя затримка пов’язана з тими, хто мав би нам допомагати.
Чоловік зупинився й обернувся до Каміли, яка йшла за ним і, може, саме тому, що не дивилася йому в очі, наважилася на це запитання. Метр, який іще кілька хвилин тому мав безтурботний і щасливий вигляд, здається, занепокоївся.
− Щось дивне коїться в Реальності, Каміло, − мовив він, і такої відвертості жінка не очікувала. Завжди стриманий, Метр ніколи не видавав своїх почуттів, надто коли це був страх чи нерозуміння певних явищ. − Я не казав про це на засіданні, але відчуваю, що має щось статися.
− А як же ти це відчув? Щось змінилося?
− Може, мені це лише здається, але чи не помітила ти, що Їх приходить до нас дедалі менше?
Каміла розуміла, про що йдеться. Так, давно вже не з’являлися в Нічгороді новопристалі, і та дівчина стала для всіх мов свіжий вітер у пустелі. Але це нормально, адже їх не може бути багато, інакше вони б утратили свою унікальність.
Метр, немов прочитавши Камілині думки, продовжив:
− Я хочу наголосити на слові «приходить». Насправді Там їх не меншає. Але до нас їх щось не пускає. Якась сила стоїть на заваді. Я не можу її виявити, не можу збагнути її суті. Але дивно: що більше небайдужих у Реальності, то менше вони доступні для нас. А ти розумієш, чим це загрожує?
− Чим? − Голос жінки тремтів, вона розуміла…
− Їх може стати занадто багато Там. Вони самі не усвідомлюють своєї сили, а в Реальності вона може виявитися руйнівною. А що станеться, коли зникне Реальність?
Це питання не потребувало відповіді. Чи могла Країна існувати без Реальності? Чи може людина існувати без їжі? Чи може вогонь існувати без повітря? Чи може письменник існувати без натхнення?
Ще кілька секунд вони постояли, дивлячись ніби одне на одного, а насправді в нікуди. Метр перший розвернувся й попрямував до дверей свого кабінету.
− Коли я побачив цю дівчину, − уже іншим, трохи спокійнішим тоном сказав він, − чомусь подумав, що вона має принести якісь зміни. Нехай навіть на гірше − це все одно добре. Адже ми не можемо просто чекати, поки хтось вирішить усе за нас. Я не помилився в дівчині, бой ти, бачу, помітила її незвичність, якусь незбагненну силу. Ходімо, спробуймо розібратися.
Я так захопилася читанням, що й не помітила, як вони ввійшли. Дивно, як можна захопитися читанням власної книжки, адже це ти її написав, отже, маєш напам’ять знати, про що там ідеться. А я наче й розумію, що все це мої думки, бо саме такий один із тисячі моїх варіантів роману, та водночас наче й не я це писала. Мої вислови, мої фрази, навіть слова-паразити, проте вони ж ніколи не були впорядковані. А тут усе розкладено по поличках − хронологічно, чітко, вишукано, грамотно. Певно, якби це таки писала я, то саме так би й зробила, бо тут угадувався мій стиль і спосіб мислення. Але ж я насправді ніколи цього не робила!
Поки я їх помітила, минуло, певно, чимало часу. Хоча я вже зрозуміла, що тут або не існувало поняття часу, або на нього просто не зважали. Для них важило тільки те, що відбувалося поза часом, решта не мала значення.
Якби я зустріла цю парочку в минулому житті (хоча я ще достоту не вирішила, де перебуваю: у новому житті чи це просто черговий етап старого), то подумала б, що вони якісь дивні, щоб не сказати гірше. Але вони мені подобалися. Не знаю чому. Метр і Каміла. Ха. Виникає лише одна асоціація: Майстер і Маргарита. Прикольно… До речі, уже вдруге сьогодні я згадую Булгакова. Що б це мало значити?
Так от, я не одразу їх помітила, і вони, мабуть, не збиралися звертатися до мене першими й чекали, поки сама до них звернуся. Та я не квапилася. Я читала свою книжку про Юлю. І чого я головну божевільну героїню назвала власним іменем? З творами не можна жартувати, бо все написане збувається. І називаючи героя своїм іменем, ми наражаємося на небезпеку, бо можемо повторити його долю.
Отже, я читала про поневіряння своєї головної героїні. Про Роксолану, одну з її особистостей, яка була талановитою художницею; про сорокарічну домогосподарку Ольгу, через яку в Юлії на певний час з’являлися зморшки; про алкоголіка-афганця Микиту, що хворів на цироз печінки, і цей діагноз цілком підтверджувався в Юлі, коли він заволодівав її тілом. Та найцікавішими були пригоди Романа. Невловимий месник, він саме збирався розправитися з ґвалтівником, та ще й дуже жорстоко, аж раптом я відчула чиюсь присутність і, обернувшись до дверей, побачила їх.