І прибуде суддя

Коли вже я пригорнув «мою наречену Валерію», трапилася дивна подія. У вітальні задеренчав телефон, а потім у двері тихенько постукали. Господиня спитала, чи ми вже спимо, і коли Валерія відповіла «ні», сказала, що мене кличуть до телефону.

— Георгія? — здивувалася Валерія і, отримавши підтвердження, зашептала до мене: — Ти комусь давав їхній номер?

— Я навіть не знаю, який у них номер, — відповів я.

— Тоді не зрозуміло, — сказала Валерія і сама рішуче встала, накинула на голе тіло передбачливо захопленого халата і пішла до телефону. Правда, дуже швидко вернулася і здивовано сказала, що просять таки мене, притому голос чоловічий.

Довелося вставати, натягати штани і накидати наопашки сорочку. Але, коли я взяв трубку і сказав: «Слухаю», — помовчавши кілька секунд, трубку на другому кінці дроту поклали.

— Вибачте, — сказав господині, котра з’явилася у вітальні.

— Будь ласка, — чемно відповіла вона.

Подумки я лайнувся, тоді повернувся до Валерії, а вона влаштувала допит, кому я давав номер.

— Цікаво, кому я міг давати, коли ці два дні весь час був з тобою.

— Може, до того, у Львові? — спитала Валерія.

— А ти мені його називала, цей чортів номер? — я аж розгнівався.

— Ні, — Валерія здивувалася ще більше.

Відчуваючи, що вона буде мучитися ще довго, а то й зовсім не засне, я виклав свою версію: помилилися номером, телефонували до якогось іншого Георгія, а господиня просто зреагувала на ім’я і покликала мене. Валерія погодилася, що так могло бути, і притулилася до мене — спершу несміливо мовби, потім щільніше і щільніше. Я почав пестити її, хоч і робив це без особливої пристрасті. Тоді вона й сказала, що хоче відчути місячне сяйво.

Дивна річ, коли я уявив, що маю під собою відьму, мене це чомусь розсмішило. Я гамував у собі той сміх, аби він не прорвався назовні, бо тоді Валерія могла образитись, і, гамуючи, кусав їй шию, та так, що вона аж скрикнула — од болю, а не від насолоди. Правда, потім сказала, коли було вже по всьому, що давно не приносив їй такого задоволення. Я поцілував її у щоку, а потім у покусане місце і поспішно притулився губами до подушки, бо міг засміятися знову.

«Чому ж не допоміг той її родич у Луцьку», — вкотре за останню добу подумав я. І вперше у грудях ворухнулася страшна підозра: це справа рук Валерії. Це її помста. Помста за те, що я так і не сказав тих давно очікуваних слів. Якби сказав, зараз спав би в її обіймах на розкішному старовинному ліжкові у їхній прекрасній львівській квартирі, а не тулився до стіни у пропахлому потом, сопучому і смердючому вагоні. З істеричною провідницею, що ледве не залишилась на чужій станції, а потім ні з того ні з сього зрошувала сльозами мою сорочку.