І прибуде суддя

Я звівся на ноги і шарпнув її руками з обох боків.

— Даремно, — озвався сусід. — Пробували.

Тепер він розгойдувався, заклавши руки за шию, мовби хотів зрушити вагон з місця. І це безглузде розгойдування теж стало дратувати мене. Я підвівся і, мимоволі потягнувшись, аж хруснули кістки в плечах, пішов проходом. Вагон спав, лише в одному купе вовтузилася якась тітка, щось шукаючи у величезній полотняній валізі й стиха постогнуючи при цьому. Мабуть, сіла щойно, в Ковелі.

У відчиненому провідницькому купе нікого не було. Подушка, синя шерстяна ковдра, на подушці — розгорнута книжка. На ковдрі біля стіни барвистим метеликом примостився легенький ситцевий халатик, певне, щойно скинутий з пліч. І враз я пригадав свою розмову з провідницею, коли та прийшла збирати квитки. Виразні, кольору темної сливи очі чомусь стали наполоханими, коли я сказав, що я юрист, працюватиму в суді. Смішна вона, ця дівчина. Либонь, суддя для неї — щось високе і поважне.

Провідницю я побачив внизу на землі. Вона повернула голову на звук моїх кроків, і в тьмяному поблискуванні пристанційного ліхтаря, що синювато-жовтим оком байдуже позирав на вагон, раптом, здавалося, майнула тінь від великого чорного птаха, так несподівано спохмурніло, ба, навіть стало зляканим її обличчя. Наче я, з’явившись, направив на неї пістолет і зажадав змінити курс потяга.

— Не бійтеся, — сказав я, здивований такою реакцією на мою появу. — Гаманця мені не треба, вашого життя тим більше.

— Хто вас знає, — вона ніби оговталася від несподіваного переляку.

— Не треба, не треба, — запевнив я. — Інакше хто мене висадить у Старій Вишні?

— Самі зійдете.

— Та я ж не знаю, коли ми її проїжджатимемо.

— Вже скоро. Хвилин сорок лишилося їхати.

Вагон шарпнуло. Раз, удруге. Зрештою потяг за третім разом зрушив з місця.

Провідниця стояла внизу, мов закам’яніла, і дивилася кудись уздовж потяга, який полишав її на пероні.

— Ви що, збираєтеся тут ночувати? — здивовано спитав я.