Пригодам — ура!
- Автор: Костецкий Анатолий Григорьевич
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- ISBN: 5-301-01727-6
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Пригодам — ура!». Краткое содержание книги:
Якщо ви ще й досі не познайомилися з творами відомого дитячого письменника Анатолія Костецького, то, на наше переконання, ви надзвичайно багато втратили. Але не журіться і, головне, не гайте часу. Краще візьміть до рук хоча б одну з його численних книжок і ви переконаєтеся: все, що створено цим письменником, — неймовірно цікаве, вигадливе, веселе і дуже-дуже близьке кожному з вас. Складається враження, ніби автор — або ж ровесник читача, або ж не набагато за нього старший. Так добре він знає і відчуває той світ, у якому вчаться, мріють, фантазують, дружать, бешкетують сьогоднішні хлопчики й дівчатка — герої його фантастично-пригодницьких повістей та віршів.
1994 рік приніс заслужене визнання Анатолію Костецькому. Його талановиті твори та лицарське служіння дитячій літературі були відзначені однією з найвищих літературних премій України — премією імені Лесі Українки.
Тож, наші любі читачі, нехай і ця, нова, книжка, до якої увійшли кращі повісті та віршовані казки відомого письменника, принесе вам радість і ще одну приємну зустріч!
За півгодини Лукерія Луківна й син уже спали.
Сидір Силович прихопив про всяк випадок швабру — яка не яка, а зброя! — тепліше одягнувся й вийшов у сад. Там він гарненько замаскувався в кущах перед сараєм. Вереснева ніч видалася такою тихою й лагідною, що Сидір Силович і незчувся, як закуняв на своєму посту…
Прокинувся він раптово, від того, що в сараї тихо рипнули двері!
Сидір Силович підвів голову та так і закляк від несподіванки: із шпарини над дверима сараї пробивалося світло!
Він хотів був зразу заскочити всередину, та раптом помітив під ногами в траві замок — і в його голові сяйнула чудова ідея. «Ану, — подумав Сидір Силович, — візьму та й зачиню злодюгу, а сам — по міліцію! Нехай розберуться. Хто його зна, що воно за людина? А може, рецидивіст озброєний. Що такому моя швабра!»
Він обережно підняв замок і тихо-тихо накинув його на петлі.
«Отак тобі, любесенький, і треба, щоб не вештався ночами по чужих сараях! — радів подумки Сидір Силович. — Посидь трошечки, відпочинь, бо скоро тебе повезуть, добродію, ой, і далеченько ж повезуть!..» Для повної гарантії він іще підпер двері шваброю, скрався на вулицю й помчав щодуху до райвідділу міліції.
— Рятуйте! — хекнув Сидір Силович просто з порога. — Грабують! — І знесилено впав на лаву.
— Де? Кого? Чому? Навіщо? — швидко спитав сержант, на ходу пристьобуючи кобуру.
— Там! Мене! — відказав Сидір Силович і вискочив за двері. Сержант, ледве встигаючи, припустив слідом.
Коли вони наблизилися до будинку, Сидір Силович підніс пальця до вуст — тсс! — і навшпиньках пішов у сад. Кроків за тридцять до сарая він кивнув на двері й прошепотів:
— Оно, де світиться!..
Сержант вправним рухом вихопив із кобури пістолет, зняв запобіжник і наблизився до дверей. Спершу він зазирнув у шпарину, але нічого не розгледів. Тоді сержант відставив убік швабру, нечутно зняв замок і, набравши повні груди повітря, щосили штовхнув двері ногою.
— Руки вгору! Ні з місця! — вигукнув він таким страшним голосом, що й сам трохи злякався, — і враз застиг від подиву: перед ним за невеличким саморобним столиком заніміло сидів хлопчина років десяти з блідим від переляку обличчям.
Сержантові відразу зробилося соромно: і треба ж таке, на дитину зі зброєю наскакувати! Він хутко засунув пістолет у кобуру й кинув хлопчакові:
— Не бійся, то я так… тренуюся. А ви, громадянине, — уже з металевими нотками в голосі обернувся сержант до Сидора Силовича, — ходіть-но сюди!
На порозі з'явився переляканий Сидір Силович, глянув на хлопчика — і тільки очима закліпав:
— Це — ти?!
— Ви знаєте цього хлопця? — допитливо подивився на нього сержант.
— Та як вам сказати… — зніяковів Сидір Силович. — Річ у тім, що це… це — мій син…
— Ет! — сердито махнув рукою міліціонер. — До чого дійшли: власних дітей не впізнають! Злодій, бачте, грабують!.. — Він обсмикав форму, поправив кобуру й пішов із сараї, кинувши наостанку: — Коли б моя воля, вкатав би вам, громадянине панікер, п'ятнадцять діб за хуліганство! — І сержант зник у темряві.
Тільки тепер батько й син почали поступово приходити до тями.
— Як це зрозуміти? — першим оговтався Сидір. Силовий. — Ти чому тут, а не в ліжку?
— Уроки на завтра вчу, — нічого кращого не міг вигадати син, якого спіймали на гарячому. Ним, як ви вже здогадалися, був не хто інший, як Христофор.
— Уроки?! — ступив батько до поличок і зняв пляшечку із залишками соляної кислоти. — Це — уроки?! І це? — Він по черзі тицяв пальцем у баночки, коробочки та бляшанки, що донедавна спокійнісінько перебували у шухляді «Побутова хімія».
При цьому в нього був такий грізний погляд, що син зрозумів: попереду серйозна розмова! Він вирішив мовчати, як герой.
Батько наче прочитав його думки.
— Чого мовчиш! — підвищив він голос. — Я вимагаю пояснень!
— Нема чого пояснювати.
— Як — нема?! Ми з мамою місця собі не знаходимо, гадаємо, що у нас у домі діється, а це, виявляється, наш рідний синочок сюрпризи влаштовує.
Раптом Сидір Силович замовк і втупився поглядом у сина. Той, доки батько вичитував йому, намагався непомітно заштовхати під стіл якусь невеличку поліетиленову каністрочку. Але Сидір Силович помітив! Він підскочив до сина:
— Ти що ховаєш від мене, негіднику?! Ану, показуй! — І нахилився, щоб вихопити каністрочку з-під столу: вона була, як він уже розгледів, з якоюсь зеленкуватою рідиною. Але син заступив йому дорогу.