Дев’ять кроків назустріч вітру

Пансіонат іще спав і здавався найтихішим місцем у світі. Пшеничного кольору промені пробивались крізь пожовклі штори в коридор. Деякі дошки на підлозі скрипіли, коли Бенедикт на них наступав, — і той скрип звучав гарматним бахканням у цьому спокої. Але все це було дрібницями. Той ранок був чи не найприємнішим для Бенедикта за останні кілька місяців.

Він прямував на кухню попити ранішнього чаю. У руках мав печиво «Марія»[3], яке купив вчора на залізничному вокзалі, а в голові вирував захват. Бенедиктові неабияк подобався цей старий будинок. Він торкнувся шорстких стін коридору і буквально відчув дух цього приміщення.

Пансіонат здавався хлопцю неймовірно затишним. Особливо зараз, коли всі його мешканці ще спали.

Коли Бенедикт допивав чай, на кухню зайшла Ярина, одягнена в халат поверх нічної сорочки. Їхнє знайомство пройшло доволі кумедно: жінка злякалась присутності в таку рань на кухні ще когось, окрім неї.

— Вибачте… Не хотів вас налякати…

— Але налякав, — буркнула жінка. — А ти — новий жилець мого пансіонату?

— О, ви пані Ярина?

— Так… а ти?

— Я — Бенедикт, — відповів хлопець.

— Ну… Ласкаво просимо в наш пансіонат, — прохрипіла сонна жінка. — Надіюсь, Анна все тобі пояснила.

— Так, так… Звісно, пояснила.

Запала мовчанка. Їм обом було незручно. Хлопець взявся дожовувати надкушене печиво, бо хотів чимшвидше звідси піти, а Ярина подріботіла до кухонних полиць, начебто щось там шукати.

— У вас дуже хороший пансіонат, — нарешті знайшов чим заповнити тишу хлопець.

— Дякую, — відповіла Ярина і поглянула на нього, мов на божевільного. Вона була впевнена, що він лукавить.

— А ти для чого приїхав у наше велике місто?

— Ну…е-е… Я захотів усе змінити… Кинув усе і вирушив сюди… Буду жити заново.

— Жити заново? — скептично повторила стара. — Хлопче, щоб «жити заново», треба бути впевненим, що ти хоча б колись уже жив.

Запала чергова мовчанка. Тільки тепер Бенедикт уважно дивився старій просто в очі. Так само пильно, як і вчора на Анну. Здається, після тих її слів він зрозумів, що жінка знає більше, ніж сама здогадується.

— Знаєте, ви абсолютно маєте рацію, — мовив Бенедикт. — Я втік з попереднього місця, щоб почати жити… Бо час іде, а життя не починається… Ви маєте рацію…

— Ну, молодець, — все, що відповіла йому стара, а потай подумала, що сама ж вона жити досі не почала.

Коли він згодом того ж ранку виходив з пансіонату, на рецепції Анни вже не було. Там сиділа Ярина. Чомусь його цей факт трохи засмутив. Він залюбки б поглянув у ті сніжно-сірі очі знову.

Гуляючи по центру міста, Бенедикт зловив себе на думці, як йому пощастило. Він щасливчик. До того ж сміливий щасливчик, бо кому б іще вистачило сміливості розпочати нове життя? Він радів, що зробив такий крок. Що пішов з дому, кинув минуле — і тепер почувається вільнішим від подувів вітру. Направду.