Дев’ять кроків назустріч вітру
- Автор: Івасько Михайло
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0845-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дев’ять кроків назустріч вітру». Краткое содержание книги:
— Дякую вам, що провели до моста, — сказав Бенедикт, — і розділили такий хороший момент.
— Нема за що, — усміхнулась Анна. — Повір, ми теж були раді з тобою поспілкуватись і все це пережити.
Трійця зупинилась на роздоріжжі: одна з доріг вела дівчат до домівок, а друга — Бенедикта до автобусної зупинки.
— Це для мене справді щось незвичайне, — признався хлопець. — Ще два дні тому я про таке й мріяти не міг. Не повірив би, що зроблю таке!
Дівчата засміялись.
— Ну, тепер знаєш, що це зовсім не страшно, — промовила Ліза.
— До зустрічі, Бенедикте, — сказала Анна. — Я нечасто буваю в пансіонаті, але коли там буду наступного разу, обов’язково до тебе навідаюсь.
Кілька секунд усі стояли мовчки і дивились одне на одного, а потім дівчата рушили у свій бік.
— До зустрічі, — пошепки повторив Бенедикт, та дівчата його, напевне, вже не почули.
З кожним кроком, якими дівчата віддалялися від хлопця, все чутнішим ставав його пульс. Ці короткі дві години, які він провів з незнайомками, були прекрасними і легкими. А тепер вони йдуть геть, до своїх домівок і справ. А він буде для них лише чудернацьким хлопчиною і дивним збігом обставин. Але він не хотів ним бути. Йому було приємно з ними проводити час, тож він хотів іще.
Він хотів знати, що побачить їх. І то не тоді, коли Ярина викличе Анну її замінити, а тоді, коли йому захочеться.
Для нього наступний крок був страшнішим за крок з краю моста. Він ніколи цього не робив. Він ніколи не робив перших кроків до дружби. Може, саме через це у нього, крім Артема, їх і не було?
Хлопець поборов себе і кинувся наздоганяти дівчат.
— Стривайте! — крикнув він.
Вони повернулися, на їхніх обличчях сяяли усмішки.
— Знаєте, я тут подумав… е-е… Я новенький у цьому місті… Знаю, такі, як я, часто просять у вас номер телефону… але… Я подумав, може…
— Ось, — перебила Анна, простягаючи клаптик паперу з цифрами свого номера телефону.
Бенедикт здивувався, бо дівчина ніби знала, що він їх наздожене. А ще його дивував її погляд… Він був якийсь…
— Ти мене зневажаєш? — прочитав її погляд Бенедикт.
— Я тобою пишаюсь, — відповіла Анна.
— Пишаєшся?
— Ти набагато сміливіший, ніж думаєш, Бенедикте… І ти не невдаха… — промовила вона, усміхаючись і дивлячись на його рюкзак.
Далі було мовчання. Дівчина віддала хлопцю номер телефону, і вони з подругою пішли геть. Бенедикт іще півхвилини простояв, обдумуючи її слова, врешті усміхнувся й рушив до автобусної зупинки.
Третій крок назустріч вітру: «Любити»
Наступного дня до мами Бенедикта завітала її сестра Діна. Яна (так звали Бенедиктову маму) заварила чай, і вони сиділи з сестрою на кухні, мило про щось бесідуючи.
Разом з малиновим ароматом чаю по кухні розтікалась туга, бо останні кілька діб Яна плакала і сумувала. Її маленький хлопчик пішов з дому… Її гризли думки: де він? що зараз робить? чи голодний він? чи має він, де поспати?
Десь там…
Її маленький хлопчик…
Абсолютно самотній у такому жорстокому світі.
Жінка кілька разів клялась про це не думати. Кілька разів переконувала себе у тому, що її син знає, що робить. Вона знала, що він заслуговує на те, щоб самому керувати своїм життям. Але все ж він був її маленьким хлопчиком. Вона не могла про нього не думати. І кожного разу, як згадувала, по її шкірі проносились сотні мурашок. Це був материнський, не підвладний розуму, страх за сина.
Він стільки пережив. Вона просто повинна у нього вірити… Але попри всю віру і знання, що так має бути, її материнське серце краялося щоразу, як вона проходила повз його порожню кімнату.
— Дуже смачне печиво, — мовила Діна, відкушуючи, здається, вже п’яте. — Сама готувала?
— Та ні, — призналась Яна. — Сусідка принесла.
Діна сьорбнула чаю і кинула на сестру пронизливий погляд. Під очима в Яни були сині кола, погляд порожній, а все сьогоднішнє чаювання вона мовчазна — перекидається тільки необхідними репліками. Діна одразу знала, що тут щось не так, — вона завжди знала, коли її молодша сестра сумувала. Та жінка не могла ніяк наважитись запитати. І коли так і не знайшла делікатних слів, спитала прямо:
— З тобою все гаразд? Виглядаєш замученою.
— Ти про що? Звісно, зі мною все гаразд.
— Яно? — кинула поверх своїх окулярів погляд Діна. — Кажи. Що з тобою?
Якусь мить Яна ще трималась і мовчки дивилась на сестру. Потім обличчя її скривилось, а з очей бризнули сльози. Діна одразу поклала надкушене печиво на стіл, схопила пачку серветок і підбігла до сестри.